Ми вже говорили про те, що понад половина закладів професійної освіти України розташовані поза обласними центрами – у малих містах, селищах і селах, де часто це найвищий рівень освіти, доступний у громаді. І для громади такий заклад може бути не «об'єктом, який треба утримувати», а точкою зростання: місцем, де формуються кадри під конкретні потреби місцевої економіки. Але ця перспектива тримається на ключовій умові, а саме, що заклад має навчитися працювати в партнерстві з бізнесом. Як показує практика, це найскладніша частина, сповнена викликів.

Бо саме на рівні громади партнерство «освіта – бізнес» або стає реальним інструментом розвитку, або залишається наміром на папері. Тут немає абстрактного «бізнесу взагалі», а є конкретний місцевий підприємець або підприємство, конкретний заклад і конкретна громада з її потребами. І коли держава відчиняє двері для співпраці, заходити в них доводиться саме на місцях. Тож поговоримо про те, чому ці двері відчинені, але бізнес масово не заходить і, що з цим робити на рівні конкретної громади.

В останні роки реформа професійної освіти в Україні була спрямована не лише на зміну роботи закладів, їх автономію, але і на залучення бізнесу до підготовки майбутніх кадрів. Закон про професійну освіту, що набув чинності у вересні 2025 року, передбачає, зокрема, наглядові ради з обовʼязковою участю роботодавців та розробку освітніх програм спільно з бізнесом. Закон також доповнив Кодекс законів про працю новим видом договору, який дозволяє здобувачам поєднувати навчання на робочому місці з виконанням трудових функцій. Таким чином, держава ніби відчинила двері і сказала: заходьте і давайте працювати разом.

Але створення можливостей не означає їх використання. За даними минулорічного дослідження Міністерства освіти і науки України і KSE Institute, лише 1,4% українських компаній беруть участь у дуальній освіті. Для порівняння, у країнах ЄС цей показник становить 32,4%. 

За даними спільного дослідження МОН і KSE Institute «Дуальна професійно-технічна освіта в Україні: як масштабувати і збільшити участь бізнесу», вересень 2025.

Виглядає, що двері відчинені, але бізнес масово не заходить. І питання не в тому хто винен, а в, тому що насправді стоїть на заваді і чому співпрацю побудувати складніше, ніж здається і, найголовніше, як це змінити.

Перш за все, в цій темі важливо уникнути узагальнення. Коли ми говоримо про співпрацю між професійною освітою і бізнесом, легко уявити⁷ якусь абстрактну модель. Втім, бізнеси є різні: від невеликого місцевого підприємця з кількома працівниками до великого виробництва з сотнями робочих місць. Так само і різні заклади професійної освіти. Одні готують десятки учнів у кількох спеціальностях, інші сотні за широким профілем, одні тuільки перебувають у пошуках першого партнера з бізнесу, інші вже мають роками вибудовані стосунки з місцевими підприємствами. Тому шукаючи відповіді, важливо памʼятати, що форми співпраці, можливості і очікування у всіх різні.

За цими взаємними очікуваннями ховається ще важлива деталь – сторони не завжди розуміють, що могли б запропонувати одна одній і де можуть знайти точки дотику. Заклади очікують, що бізнес розумітиме освітню логіку і буде готовий вкладати свій час та ресурси. Бізнес очікує гнучкості й швидкого результату, і коли їх немає, простіше найняти вже готового фахівця, ніж чекати поки його підготують. А навіть розуміючи, що процес підготовки буде нешвидкий, бізнес не завжди може дозволити собі час очікування.   

На основі проєкту «InConnect 2: Посилення партнерства закладів професійної освіти та бізнесу» і наших спостережень виділю основні виклики, з якими можуть зіштовхнутися сторони, попри прагнення побудувати співпрацю.  

Перший виклик – час для знайомства. Іноді сторони можуть познайомитися на якомусь заході, де сама атмосфера сприяє розбудові довіри, або донорська чи підтримуюча організація організує майданчик для знайомства. В нашому випадку, знайомству сприяли ментори проєкту. Вони сприяли знайомству, допомагали вибудовувати довіру. Втім сторонам потрібен додатковий час «законектитися», відчути «спільну хвилю» і це потрібно враховувати при вибудові партнерства. 

Другий виклик – розподіл ролей. Іноді одна зі сторін хоче взяти на себе все і не ділитись. А іноді навпаки, готова від усього відмовитись і нічого не брати на себе. Але партнерство – це не коли хтось «один тягне, а інший їде». Важливо щоб ролі були узгоджені і кожен розумів, що саме в колі його зобов’язань. Це поширюється не лише на відносини між сторонами, але на команду кожної із сторін. Наприклад, керівник починає розмову, а далі всю роботу і комунікацію передає підлеглому без реальних повноважень. Це затягуватиме процес, якщо кожен крок потребуватиме окремого погодження керівника. Тоді партнерство рухатиметься не зі швидкістю спільного бажання, а з доступом посередника до людини, яка приймає рішення.

Третій – розуміння відповідальності. Цей виклик тісно поʼязаний з попереднім, але, щоб підкреслити його важливість, виділю окремо. Питання не тільки в тому, хто і що виконує, але і як кожна зі сторін розуміє свою відповідальність за партнерство і його результати. Коли це не проговорено, кожна сторона може тлумачити свою відповідальність по-своєму. Але важливо памʼятати, що успішний результат може вдатися лише за спільної роботи, тому успіх кожної зі сторін є водночас спільним успіхом.

Четвертий – пошук спільних цілей. Можна їхати з Дніпра до Києва велосипедом або автомобілем, це питання інструменту. Але якщо одна сторона хоче до Києва, а інша до Одеси, жоден інструмент не допоможе. Тому спільні цілі треба проговорювати чесно і на початку – що саме є ціллю, як її досягати, і який результат очікується. Те, що сторони сіли за стіл переговорів не означає спільність їхніх намірів.

П'ятий – перевірка власних припущень і намірів. Досить часто сторони виходять з власних уявлень про свої потреби, але без попереднього аналізу, збору даних чи прогнозування. Іноді те, що хочуть заклад або бізнес, може не збігатися зі стратегічними цілями громади або натикатися на перешкоди саме на місцевому рівні. Наприклад, заклад хоче готувати перукарів, але в селищі є тільки одна перукарня або жителі їздять за перукарськими послугами в найближчий районний центр. А іноді навпаки, сторони просто не знають про можливості, програми і підтримку, яку громада може запропонувати. Тому тут важливо, щоб цілі партнерства відповідали не лише одне одному, але й реальним потребам і можливостям громади.

Шостий – від декларацій до реальних зобовʼязань. Один зі спікерів форуму ««InConnect 2 – Сталі партнерства між закладами професійно-технічної освіти та бізнесом задля економічного відновлення» у березні 2026 року порівняв підписання меморандуму з весільною церемонією. Красива, урочиста, важлива подія. Але справжнє сімейне життя починається після, з усіма його повсякденними випробуваннями і домовленостями про те, хто і що робить. До цієї метафори поверталися чи не всі спікери заходу.

Меморандум варто розглядати як спосіб оформити відносини, а не самі відносини. Перш ніж підписувати, кожній зі сторін варто чесно відповісти: на якому етапі співпраці ми зараз, чи готові обидві сторони до прописаних зобов'язань і що має змінитися після підписання. У проєкті «InConnect 2: Посилення партнерства закладів професійної освіти та бізнесу» меморандум був першим кроком, як засвідчення готовності сторін працювати разом, після якого вже починалося спільне навчання, пошук точок дотику і написання власного проєкту.

Тому справжня співпраця починається не з підписання документів і не з красивих презентацій. А з моменту, коли обидві сторони чесно відповіли собі на питання «навіщо мені це» і сказали відповідь вголос одне одному. Навіть якщо вона незручна. І особливо якщо вона незручна.

Двері справді відчинені. Але за одними може бути порожньо. За іншими на вас чекатимуть. Питання в тому, щоб знайти свої двері там, де ви живете і працюєте. Бо саме з таких партнерств між закладами, бізнесом і громадами складається та сама стратегія розвитку, яка перестає бути документом на полиці і починає утримувати жителів, розвивати потенціал й економіку на місці.