Тячівська об’єднана громада будує дороги та школу, інвестуючи мільйони гривень в інфраструктурні проекти. Добробут, переконані тут, слідуватиме за інфраструктурним зростанням, як тінь.

Автор: Дмитро Синяк

Деякі міста мають певні архітектурні стрижні – місця, довкола яких обертається життя. Таким стрижнем у середньовічному Львові була площа Ринок, а у Києві таких місць кілька: Майдан, урядовий трикутник, площа святої Софії… А у містечку Тячів, що на Закарпатті, до Другої світової війни центром життя був міст – великий автомобільний міст через Тису. Він з’єднував розкинуте по обох берегах річки місто, над яким височіє чорний Марамороський хребет. Дорога через Тису завжди була для міста головною…

 

Міст в нікуди

Річка поблискує у проміннях неяскравого весіннього сонця, її стрімка вода має колір морської хвилі. Вздовж усього правого берега тягнеться височенна дамба, суттєво реконструйована та нарощена після повені 1998 року. Відтоді, як карпатські ліси почали варварськи винищувати, Тиса виходить з берегів мало не щороку. Кущі на березі ріки вкриті різноманітним сміттям, серед яких, мов німий докір українцям, виділяються залишки жовтих та блакитних поліетиленових пакетів.

 

 

На дамбі – невеличкий пункт спостереження за рівнем води у ріці, а поруч – український прикордонний стовп. За ним – міст, брукований ще давньою австрійською бруківкою. Вхід на нього закритий металевими ґратами. Хоча загалом іти нікуди: замість другого прольоту моста зіяє порожнеча.

- Міст підірвали відступаючі німецькі частини у жовтні 1944-го року, і з того часу його не відновлювали, – каже секретар Тячівської об’єднаної громади Іван Кричфалуший, огрядний поважний чоловік. – Хоча здало би ся… Найближчий перехід від нас – у Солотвино, за 25 кілометрів. Ми не раз ініціювали тото відновлення, але - як горохом об стінку. У 2010 році, коли Тячів відвідали посли та консули 22 країн Європи на чолі з головою представництва Європейського Союзу в Україні Жозе Мануелем Тейшейрою, ми привезли їх сюди, накривши стіл просто неба. І тоді Тейшейра наказав своєму заступнику, угорцю, готувати проект з відновлення Тячівського мосту. Коли все було готове, ми скерували відповідного листа до Бухареста. У тому листі аж в очах мерехтіло від різноманітних євросоюзівських печаток. І знаєте, яку отримали-м відповідь з Бухареста? «Відновлення Тячівського мосту – не на часі. А коли буде на часі, ми вам обов’язково повідомимо».

Іван Іванович невесело усміхається, дивлячись на блискуче зеленкувате скло Тиси, над яким нависають такі близькі і такі далекі румунські гори.

- Ми з румунами, які живуть на тому березі Тиси, – найкращі друзі. Місцеві румунські власті до речі, теж обома руками за відбудову мосту. Бо він вдихне життя у тамтешні занепадаючі села. Ми б могли разом не тільки відновити цей міст, але й поробити дамби на Тисі, причому не платили бі-м гроші – усе оплатив би Євросоюз. Ми б заодне б і дорогу вздовж дамби побудували – ми давно плекаємо тоті плани – і сміття з берегів поприбирали б…

 

 

Ми разом дивимося, як на тому березі дорогою рухається невеличкий білий автомобіль.

- До 1919 року, коли Закарпаття за Сен-Жерменським мирним договором увійшло до складу Чехословаччини, наше місто охоплювало обидва береги Тиси, – робить невеличкий екскурс в історію Іван Кричфалуший. – Тільки з цього боку був Великий Тячів, а з того боку – Малий. Уздовж Тиси з румунського боку досі є 7 українських сіл, і там розмовляють досить доброю українською, щоправда, довоєнною, такою, як у Канаді. В одному з тих сіл є навіть українська школа, а у центрі стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку.

- Після 1919-го року тут панувала Чехословаччина, до того – Угорщина. А чи була тут у давнину Україна? Може, якийсь час у цих місць сягала влада Данила Галицького? – питаю я, зацікавившись розповіддю секретаря міськради.

- Ні, тут завжди була тільки Угорщина, – зітхає він. – Лише 15 березня 1939 року Августин Волошин проголосив у Хусті Карпатську Україну, та вона проіснувала зовсім недовго. А у 1944-му сюди прийшли радянські війська… За Австро-Угорщини цей міст об’єднував Великий Тячів з Малим. За Чехословаччини він єднав цю країну з Румунією. А тепер веде в нікуди…

 

 

Лунає телефонний дзвінок.

- Іген, іген, – каже Іван Кричфалуший. – Вже їдеме.

- Що таке «іген»? – питаю.

- «Добре» угорською, – усміхається він. – Ми тут між собою інколи так кажемо. У нашій громаді кожен п’ятий – угорець. Чимало наших працюють в Угорщині, дехто навіть отримує там пенсію. Але закарпатські угорці, чесно кажучи, не дуже прагнуть виїжджати звідси, бо на історичній батьківщині вони – «несправжні» угорці. А тут – національна меншина, про яку усі піклуються…

 

В’язень замку Т

Після знищення моста на стрижень міського життя цілком може претендувати Тячівська міська рада. Її подібну на невеличкий замок будівлю, чи не найкрасивішу в усьому місті, знає вся Україна. «Власник» замку – голова Тячівської об’єднаної територіальної громади Іван Ковач. Він невисокого зросту, присадкуватий, з добрими та розумними очима, у яких часто загоряються веселі вогники.

- Іван Іванович, – представляється він, простягаючи широку долоню. – Ну як проїхалися з Іваном Івановичем? Що скажете про Тячів? Зараз ми з вами поговоримо, і ви тоді ще до Івана Федоровича прокотіться у село Тячівку. Се тут близенько. Потім до Василя Васильовича у Лази, а тоді до іншого Василя Васильовича – у Руське Поле.

- Ви на керівні посади берете тільки Іванів і Василів? – запитую.

- Та се у наших краях така традиція – називати дітей так само, як і батьків, – серйозно відповідає голова громади, сміючись самими лише очима. – А Іван та Василь, ніде правди діти, – у нас популярні імена.

- Ну що, коли береги Тиси від сміття почистите? – в лоб питаю я, так, щоб не було часу придумати неправдиву відповідь.

- Так це не наше сміття! – не пасує Іван Ковач. – Наше тре шукати десь у Чопі чи у Мукачевому. А це сміття з горішніх сіл. Там, бачите, землі майже немає: хата, річка й гори. Ну і, звичайно, жоден сміттєвоз туди не поїде. Куди людям тоте сміття дівати, як не у річку? Ви не думайте, у своїх селах ми лад зі сміттям навели. Навіть до Лазівської сільської ради, у складі якої є гірське село Округла, пустили сміттєвози. За це люди з недавнього часу платять по 80 грн з двору. При цьому кожен двір зобов’язався придбати своїм коштом найпростіший пластиковий контейнер за 100 грн. А у Тячеві сміття збирали завжди. У річку його могли кидати лише зовсім несвідомі елементи.

- Як Тячівській громаді вдалося об’єднатися? – задаю я в лоб друге незручне питання. – Чому обласна адміністрація у 2015-му році пропустила тільки Тячівську і Вільховецьку громади?

- Вам для преси розповісти, чи як? – знову усміхається самими лише очима голова громади.

- Для преси, для преси, – відповідаю, вмикаючи диктофон.

- Ну як вам сказати… Пощастило нам, от і все. У 2015-му обласна рада не пропустила нас, але тут якраз вийшов закон, який дозволяв громадам йти на об’єднання лише за позитивного рішення облдержадміністрації. Тоді Геннадій Москаль щойно прийшов на посаду голови Закарпатської ОДА… Слухайте, давайте, може про щось інше, а то як би я своїми одкровеннями не завдав громаді шкоди.

- Гаразд, тоді розкажіть, як ви сприяєте створенню робочих місць? – продовжую пресувати я.

- Скажу вам не вельми популярну річ, – не моргнувши оком, відповідає Іван Ковач. – Як голова громади я дуже мало можу вплинути на тоту проблему. От, наприклад, у самому Тячеві ми маєме ділянку під будівництво цегляного заводу. Поруч із нею – поклади глини, яких може вистачити на сто років. Ми тоту ділянку пропонуємо кожному – чи не вся область вже про неї знає. Але вкладати свої кошти у будівництво цегельні ніхто поки не поспішає. Когось не влаштовує загальна ситуація у державі, когось - попит, когось - умови праці. Далі: у Руському Полі ми маємо 500 га під садівництво. Запрошуємо, пропонуємо, та щось інвестори до нас не йдуть. Бо їм, інвесторам, надто іноземним, потрібне переконання, що вони зможуть спокійно заробляти у нас гроші, а коли треба, зможуть забрати вкладене. Якщо довіри до правил ведення бізнесу в країні у інвесторів немає, я тут можу хоч чолом в лоб битися – нічого у мене не вийде.

- А може, ви просто погано пропонуєте? Погано шукаєте? – не здаюся я.

- Хм… – Іван Ковач на хвилину замислюється. – Не так давно до нас звернулися фінські підприємці з пропозицією побудувати у Тячеві сміттєпереробний завод. Меморандум про наміри будівництва цього заводу ми підписували у посла Фінляндії у Києві. І коли Петро Порошенко їздив до Фінляндії, питання побудови нашого заводу було серед п’яти пріоритетів у напрямку співпраці Україна – Фінляндія. Знаєте, на чому ми зупинилися? На «технічних моментах»! Протягом двох років Верховна Рада не може прийняти зелений тариф для енергії, яка вивільняється при переробці сміття та видобутого на сміттєзвалищах метану. А без цього сміттєпереробні заводи невигідні. Ми зі свого боку зробили все, фіни теж. А Верховна Рада з трьох законопроектів щодо цього зеленого тарифу, поставлених на голосування в один і той же день, не прийняла жодного. Фіни були з цим питанням у нашого міністра екології, та все марно.

Іван Ковач змовкає на мить, а потім продовжує - з ще більшим ентузіазмом:

- Наступний приклад. Відомий італійський модний дім Trussardi кілька років тому придбав у Тячеві швейну фабрику. Італійці були приголомшені тим, що протягом двох років не можуть повернути собі ні копійки ПДВ (це було ще за Януковича), хоча згідно закону мають на це повне право. Одного разу обладнання, яке вони завозили до Тячева, затримали на митниці на два місяці. Згодом італійці були змушені сплатити пеню, яка перевищувала розмір неповернутого ПДВ. Після цього Trussardi продав Тячівську фабрику…

Я вирішив не задавати більше незручних запитань і сказав, що готовий їхати до Василів Васильовичів та Івана Федоровича.

- Вибачте, але я з вами поїхати не можу, – перепросив Іван Ковач. – У мене ще море справ. І доки я їх не вирішу, я тут, як в ув’язненні.

 

Підвислі сади Тячівки

Мабуть, я не згрішу проти істини, коли скажу, що дехто з голів об’єднаних громад був б не проти скоротити кількість старост. Бо кожен староста – це думка, яку треба враховувати. І не завжди ця думка співпадає з думкою голови. У Тячівській об’єднаній громаді не тільки не скоротили, але й навіть збільшили кількість старост, додавши відповідну посаду у приміське село Тячівка, приєднану до міста ще за радянських часів. Коли я запитав Івана Ковача, чи не створив він цим собі додаткових проблем, той відповів: «А може, ми якраз і шукаємо проблем. Може, ми хочемо знати, що запропонує староста. Хочемо бачити, чим живуть люди».

Завдяки цьому рішенню вічний громадський активіст, незмінний голова так званого сільського комітету і колишній директор районної кіномережі Іван Молнар з Тячівки став державним службовцем.

 

 

- За два роки Тячівська міськрада вклала в інфраструктуру нашого села близько 10 млн грн, – звітує Іван Молнар, сивий, як лунь, але міцний чоловік. – За ці гроші нам відремонтували клуб, школу, ФАП, стадіон, зробили дитячий майданчик. Нашу школу мають розширити, добудувати, а дитячий садочок – відновити. Ви погляньте, яка краса – зараз приємно заїхати до села!

Оскільки у Тячівці не було сільради, кабінет Іванові Молнару облаштували у сільському клубі. На його стінах – десятки грамот, вручених його господареві керівниками різноманітних установ району та області.

 

- Все життя я працював на благо села за оці лиш грамоти, і тільки тепер почав отримувати зарплату, – усміхається Іван Молнар. – Я інколи свою роботу залишав, а цю, громадську, робив. І завжди працював задарма. Так що нинішню зарплату сприймаю як премію.

Він говорить ще довго: про те, що у Тячівській міськраді йому ніколи не відмовляють; що після об’єднання село отримало друге дихання; що Тячівці, населення якої за десять років подвоїлося, потрібна особлива увага.

 

 

- На території нашого села майже немає бізнесу, а значить, немає і грошей, – каже Іван Молнар. – А тепер маємо і бюджет, і старосту, і своїх депутатів. Я подаю план робіт і гай-гай – усе виконується без зволікань.

Вже у машині прошу Івана Кричфалуший пояснити мені, який сенс добудовувати школу у селі, яке фактично є передмістям Тячева. Чи не краще буде створити  у самому Тячеві опорну школу, виграти для її облаштування на обласному конкурсі кілька мільйонів гривень і довозити туди дітей шкільними автобусами?

- Тячівська школа – теж перевантажена, – ламає мої уявлення про те, що таке периферія, Іван Кричфалуший. – У Закарпатті чимало сіл по 5-6 тисяч жителів. У нас майже немає малокомплектних шкіл. Крім того, ви ж чули: населення Тячівки стрімко зростає. Значить, треба розширювати стару школу, без цього ніяк.

 

Інший момент, який здивував мене, стосувався садів, якими вкриті усі гори довкола Тячівки. Колись ці сади належали Тячівському консервному заводу, який виготовляв соки для цілого Радянського Союзу. Тепер вони «зависли»: потрохи дичавіють і йдуть на дрова. Садові ділянки часто-густо розтягують на паї селяни, які не мають особливого бажання здавати їх в оренду. Чому б Тячівській громаді не створити програму з відновлення садівництва, підлаштувавши під це стратегію розвитку власної ОТГ? З часом під неї може прийти інвестор. Принаймні, саме так відбулося у малиновій столиці України – селі Сніткові Вінницької області. То чому б Тячівці не стати яблучною столицею?

На це питання у секретаря громади відповіді не було.

 

Час будувати мости

- Ну що, дядьку, краще чи гірше стало після об’єднання? – питаю сивого чоловіка, що саме зібрався переходити дорогу навпроти Лазівської сільської ради.

Він дивиться на мене з недовірою, а потім показує зашкарублим пальцем на новенький асфальт.

- Бачив? – питає. –  Відколи я себе пам’ятаю, на цьому місці болота було по коліно. А тепер дивись як! Останні роки до Тячева ходили-сми пішки. Бо маршруток геть не було – ніхто не хотів їхати до нас такою дорогою. І з довідками було пекло. А тепер усе можна взяти в тому, як його, у цьому… е-е-е…

- У ЦНАПі?

- Точно! Ет, слово яке! Німецьке чи що? Той ЦНАП, кажуть, німці у Тячеві відкривали.

Коло одної господи рубають вербу, яка загрожує електричним дротам, двоє молодих хлопців.

 

 

- У нашому селі по об’єднанню у громаду багато си змінило: з’явилася дорога та світло над нею, – каже той, хто виглядає старшим. – Бо без цього видавалося, що ми жиємо, як за Австро-Угорщини.

Хлопці приїхали додому лише на кілька днів, а згодом знову вертаються на роботу – до Чехії.

- Лучче би вдома була робота, щоб не виїжджав ніхто, – зітхає молодший.

- А може-таки до того йде? – з надією додає старший.

- З нашою громадою вийшло так, як у давнішій великій родині: хто перший встає вранці, той і одягає чоботи – єдині на всю хату, – підсумовує лазівський староста Василь Ключкей, худорлявий чоловік з гачкуватим носом. – І так вийшло, що Тячівська та Вільховецька громади першими одягли тоті чоботи. Тепер маєми і дорогу, і маршрутки – чотири рейси на день – і школу нормальну і взагалі – маєме, чоловіче добрий, майбутнє… А інші, ті, хто проспали об’єднання, тепер ні з чим.

 

 

Василь Ключкей кілька секунд дивиться на темні румунські гори вдалині, а потім продовжує довірчо:

- У районі, знаєте, до нас не дуже прислухалися. Просили ми-сти там милостиню щоразу, як чого потребували. Тепер у нашій сільраді, може, й не так багато усього, але зате ми маєме надію, що все змінить си на краще. І так крок за кроком у нас тут все налагодиться, що, може, й гядиш, за якихось десять років румуни почнуть до нас на заробітки їздити.

Василь Ключкей сміється власному жарту, а потім серйозно додає: 

- А що? Вони ще й самі проситимуть відкрити у нас пункт переходу. От побачите.

- Тоді ми й відновимо старий Тячівський міст, – усміхається Іван Кричфалуший. – Був час руйнувати мости, а тепер час будувати.

Фото Олега Баклажова

Матеріал створено за сприяння Швейцарсько-українського проекту "Підтримка децентралізації в Україні" DESPRO