Через степ, випалений сонцем, тягнуться важкі чумацькі вози, по вінця завантажені мішками з сіллю. Круторогі бики, повільно ступають жовтою дорогою, що в’ється до синьої нитки горизонту. Чумаки будь-що хочуть дістатися до балки Малий Менчикур, де стоїть корчма молодої вдовиці. Ох, і веселе ж це місце! Столи там завжди ломляться від їжі, і завжди є відмінний самогон, а вдовиця, хоч і неприступна пані, та вміє веселитися…

 

 

Такі картини розгортаються перед нами, коли ми дивимося на нехитрі барельєфи та горельєфи, що тягнуться по всій автостоянці на в’їзді до селища Веселого – адміністративного центру Веселівської об’єднаної громади Запорізької області. 205 років тому селище заснували чумаки, які, за легендою, дуже полюбляли зупинятися у придорожній корчмі.

Усі фігури кам’яної панорами зроблені не з мармуру і не з граніту, а зі звичайної арматури та бетону, який після застигання розфарбували олійними фарбами. Коли я питаю у селян, що чекають на автобус, хто автор цієї без перебільшення монументальної роботи, один з них, молодий хлопчина з таким самим, як у чумаків на барельєфах, козацьким чубом, махає рукою:

- Та це наш Айвазовський!

Поки їдемо до селищної ради, бачимо ще кілька незвичних пам’ятників: монумент загиблим воїнам Радянської армії під час Другої світової війни; пам’ятник ліквідаторам Чорнобильської аварії та скульптуру величезної сови на шкільному подвір’ї, що сидить на книжках.

 

 

Коло входу на ринок нагинає вперту голову чумацький довгорогий віл, на спині якого їдуть два хвацьких козаки з великим помаранчевим гарбузом.

 

 

По інший бік від входу – чималенький кам’яний кошик з кольоровими овочами.

 

 

- Як проїхати до селищної ради? – питаємо, пригальмовуючи наш автомобіль, у симпатичної молодої жінки на велосипеді.

- Туди їдьте, прямо, – кричить, не зупиняючись, вона. – Спочатку побачите «Руки», а потім «Хатку на курячих ніжках». Коло неї – «Бандурист». От коло «Бандуриста» і є селищна рада.

«Хаткою на курячих ніжках» у Веселому називають незвичний інформаційний стенд... 

 

 

...а «Руками» – пам’ятник на згадку про Чорнобильську трагедію. Згодом незмінний селищний голова Веселого з 1991 року і з 2015 року – очільник Веселівської громади Петро Кіяшко розповідає нам про історію створення «Рук»:

 

 

- Під час ремонту клубу ми знайшли кулю з арматури, і довго думали, до чого її застосувати, – каже він. – Врешті-решт я придумав ідею цього пам’ятника, а наш місцевий скульптор її реалізував.

- Айвазовський! – підказуємо ми.

- Насправді його прізвище Артеменко, – зітхає Петро Миколайович, дивлячись у вікно на «Хатку на курячих ніжках». – Це його люди Айвазовським прозвали. У нас тут море недалеко, і кожен щось чув про великого митця з Феодосії… Сашко – чудовий хлопець! Самородок! Та було б добре, щоб Бог дав йому, крім таланту, ще трохи долі…

За кілька хвилин ми дізнаємося трагічну у своїй простоті історію веселівського майстра. Сашко Артеменко рано одружився і у голодні дев’яності вирішив перебратися з дружиною до Португалії. Та на кордоні невідомо чому пропустили тільки її, а йому довелося повернутися до Веселого. З розпачу хлопчина запив, а коли тверезів, то брався до глини, з якої ліпив чудернацькі фігурки. Якось вони впали в око Петрові Кіяшко. «А можеш таку саму фігурку зробити, тільки велику? – запитав він хлопця. – Ти спробуй, а ми тобі матеріали дамо і грішми допоможемо…»

Так з’явилася перша скульптура – «Бандурист». Щоправда, перша спроба була невдалою, і згодом скульптуру п’ять разів переробляли, усуваючи ті чи інші недоліки. Незважаючи на це, Петро Кіяшко взяв Сашка на ставку до селищної ради.

 

 

Коли Сашко береться до роботи, селищний голова мало не щодня приїжджає контролювати його, щоб той не думав ні про що, крім роботи. Та коли скульптор отримує зарплату, знов пускається берега. Петро Миколайович не раз вмовляв Артеменка-Айвазовського поїхати на навчання, вступити до Академії мистецтв, обіцяв навіть оплатити його навчання. Та Сашко навідріз відмовляється їхати кудись з рідного селища.

 - Ніде правди діти, нам пощастило з Сашком, який за десять років надзвичайно прикрасив Веселе, – зізнається Петро Кіяшко. – Проте якби його не було, я б все одно запрошував до нас студентів чи тих, хто, працюючи за мінімальні гроші, міг би бодай трошки прикрасити нашу громаду. Так, веселівські роботи Сашка Артеменка навряд чи можна назвати шедеврами. Вони недовговічні і потребують догляду. Але разом з цим вони надзвичайно змінили вигляд Веселого. Скажу більше: завдяки цим незвичним скульптурам наша громада знайшла власне обличчя, яскравіше підкреслила власну неповторність. При цьому на створення цих скульптур ми витратили зовсім небагато. Тому я вважаю, що це дуже цінний досвід, який цілком могли би перейняти й інші громади по цілій Україні.

З веселівським скульптором ми так і не познайомилися. По-перше, він зараз взявся за велику роботу – створення пам’ятника Тарасові Шевченку, довкола якого має бути ціла скульптурна група. Майстер не любить, коли йому заважають. А по-друге, Сашко не любить журналістів, соромиться фотографів і вважає, що найкраще його душу відбивають створені ним скульптури. Чубаті чумаки, довгорогі воли, сумні похилені афганці і руки, що обережно тримають земну кулю…

Фото Олега Баклажова

Автор: Дмитро Синяк