Прочитав статтю «Відбудова починається не з бетону. Хто має управляти складними інфраструктурними проєктами».

Автор підняв величезний пласт питань, які, на мою думку, ставатимуть дедалі гострішими в процесі  руху України  до масштабної відбудови.

Хто готує проєкт? Хто координує його учасників? Хто управляє змінами, строками, вартістю та ризиками? Де проходять межі відповідальності? І зрештою:  хто бачить весь проєкт цілісно, від задуму до введення об'єкта в експлуатацію?

Це вже не теоретична дискусія.

Ми відчуваємо це у своїй щоденній роботі. І особливо добре бачимо під час спілкування з громадами.  Причому для  ОМС ця розмова починається ще до появи конкретного будівельного проєкту. Відбудова і розвиток територій неможливі без якісного просторового планування. Містобудівна документація має дати громаді розуміння, як розвиватиметься її територія, де потрібна нова інфраструктура, які рішення є пріоритетними і як вони  пов’язуються між собою. Тому комплексні плани просторового розвитку я вважаю не формальною вимогою, а одним із базових інструментів майбутнього громад.

Але навіть коли громада розуміє, що і де їй потрібно будувати чи відновлювати, залишається наступне питання - як професійно довести конкретний проєкт від задуму до результату.

Нещодавно Міждержавна гільдія інженерів-консультантів проводила черговий практичний семінар для представників органів місцевого самоврядування. І мене, відверто кажучи, вразив інтерес до теми організації та управління проєктами.

Причина зрозуміла.

Громади сьогодні отримують можливість реалізовувати задуми, які стають складнішими за обсягом фінансування, кількістю учасників, процедурами та рівнем відповідальності. Замовнику потрібно одночасно працювати з проєктувальниками, підрядниками, технічним наглядом, консультантами, державними інституціями,  контролюючими та правоохоронними  органами, донорами та фінансовими  структурами.

І наявність усіх цих учасників сама по собі ще не створює керованого процесу.

Тому, на моє переконання, ми вже пройшли етап дискусії про те, чи потрібні громадам додаткові компетенції. Потрібні. Наступне питання значно практичніше: як забезпечити громадам доступ до них і як зібрати різні компетенції в єдину систему управління проєктом?

Міжнародна практика пропонує різні відповіді. Це можуть бути проєктні офіси, зовнішні професійні команди, моделі інтегрованого проєктного управління. Значний досвід такої організації складних інфраструктурних проєктів накопичений і в системі FIDIC, контрактні та управлінські підходи якої широко застосовуються у світі. Одним із професійних інструментів у цій системі є інженер-консультант. 

Причому для України це не якась нова конструкція, яку нам потрібно винайти або перенести із-за кордону. Інститут інженера-консультанта вже нормативно врегульований в Україні. Замовник може залучати його до виконання визначених функцій під час  підготовки та  проведення будівництва.

Інша річ, що потенціал цього інструменту ми поки використовуємо далеко не на повну.

Але я б узагалі не зводив сьогоднішню дискусію до питання, хто саме має управляти кожним проєктом.

Нам не потрібна боротьба за те, хто отримає більше повноважень або більшу частину ринку. Нам потрібна відповідь на інше питання: яка модель дозволить Україні реалізовувати складні інфраструктурні проєкти швидше, якісніше і з прогнозованим результатом?

Для одного проєкту оптимальним рішенням може бути інженер-консультант. Для іншого — проєктний офіс або інша професійна модель. Важливо не назвати правильний інструмент наперед. Важливо побудувати систему, в якій замовник може обрати його відповідно до складності та потреб конкретного проєкту.

Саме тому я вважаю, що зараз потрібна широка професійна розмова.

МГІК готова до такого діалогу з державою, органами місцевого самоврядування, будівельним ринком, іншими професійними об'єднаннями та міжнародними партнерами.

Ми готові сідати за один стіл і предметно говорити: що вже працює, що не працює, яких механізмів бракує, що заважає використовувати ті інструменти, які вже існують, і що потрібно змінити.

При цьому нам не потрібно винаходити все з нуля. Є міжнародний досвід, є напрацьовані десятиліттями підходи FIDIC та інших професійних систем. Наше завдання  не механічно перенести їх в Україну, а зрозуміти, які з цих практик можуть працювати в наших правових та інституційних умовах і що необхідно для їхнього ефективного застосування.

Причому ця розмова потрібна саме зараз. Україна поступово визначає, якою буде система управління відбудовою, як взаємодіятимуть держава, громади, професійне середовище та міжнародні партнери. Коли всі правила остаточно сформуються, змінювати невдалі рішення буде значно складніше й дорожче.

А ціна питання набагато більша, ніж ефективність використання коштів чи швидкість будівництва окремого об'єкта.

Ми будуємо не для звітів про кількість відновленого.  Від того, наскільки якісно організуємо  все зараз, залежить, якими будуть наші міста, дороги, школи, лікарні, вода, енергетика через десять, двадцять, тридцять років.

Інфраструктура - це не просто бетон, метал і кілометри мереж. Вона визначає якість життя людей, можливості громад, інвестиційну привабливість територій і значною мірою - вектор розвитку самої країни.

Тому зміни в системі управління відбудовою потрібні не заради самої системи.

Вони потрібні, щоб Україна могла відбудовуватися швидше, якісніше і  з розумом. Щоб величезний ресурс, який країна та наші міжнародні партнери вкладають у відновлення, перетворювався на сучасну інфраструктуру,  котра  служитиме наступним поколінням.

І щоб результатом відбудови зрештою стала країна, в якій хочеться жити.