Автор: Дмитро Синяк
Українські громади сьогодні — це не просто адміністративні одиниці, а справжні центри життя, які в умовах війни вчаться виживати, розвиватися та допомагати іншим. Опішнянська громада Полтавської області — один із яскравих прикладів того, як місцева влада, на чолі з головою Миколою Різником, перетворює виклики на можливості. Відродження гончарства, створення власного радіо, розвиток туризму та аграрного бізнесу — це лише частина ініціатив, які вже приносять результати. У цьому інтерв’ю Микола Різник розповідає, як громаді вдається зберігати ідентичність, залучати інвестиції та підтримувати армію, навіть коли державні ресурси обмежені. Це історія про те, як маленька громада стає прикладом великої перемоги — не лише на полі бою, а й у повсякденній боротьбі за майбутнє.
Голова Опішнянської громади Полтавської області Микола Різник
Освітні проблеми «газової» громади
Які головні проблеми стоять перед вами як перед головою громади? З чим ви стикаєтеся кожен день, над чим щодня працюєте?
- Найбільша проблема – це війна, звісно. Якщо б не вона, всі ми жили б зараз цілковито іншим життям. А якщо крім війни, то я сказав би що найбільшим щоденним головним болем для мене є наповнення нашого бюджету. Зокрема, також і для того, аби мати можливість більше грошей відправляти армії.
Як же громада може збільшити власний бюджет?
- Для цього є різні інструменти. Наприклад, партнерська праця з бізнесом, зокрема, контроль за реєстрацією працівників. З великим бізнесом ми весь час домовляємося про реєстрацію у нас різних структурних підрозділів, які би сплачували податки на місці. Взамін ми гарантуємо прозоре використання отриманих коштів, а також сплату нами половини цих надходжень Збройним Силам України. Таким чином за три роки повномасштабної війни ми відправили ЗСУ лише прямої безпосередньої допомоги на суму понад 100 млн грн. Це при тому, що громада у нас порівняно невелика, лише 8,3 тис. населення.
Яким є бюджет вашої громади на цей рік? Чи можна його порівняти з бюджетом 2022 року до повномасштабного вторгнення?
- Наш бюджет тепер такий самий, який був у 2022 році – близько 100 млн грн, з яких близько 11 млн грн державних трансфертів. Медичної субвенції ми не маємо, бо у нас лише первинка, тобто отримуємо від держави лише освітню субвенцію. Не буду приховувати, що своєю заможністю ми зобов’язані газовим свердловинам: головне джерело нашого доходу – ПДФО від зарплат газовиків та рента від видобутку газу. Скажу також, що у 2023 році наш бюджет зріс зі 100 млн грн до 450 млн грн – переважно за рахунок податкових надходжень від мережі супермаркетів «Аврора». Тобто нам вдалося домовитися з власниками мережі, й вони зареєстрували її у нас. У результаті протягом п’яти місяців ми отримували від «Аврори» єдиний податок, який і забезпечив таке різке зростання нашого бюджету. Але згодом змінилося податкове законодавство, й ці кошти пішли за місцем розташування головного офісу компанії. Тобто до Полтави, де «Аврора» стала найбільшим платником податків. До речі, ми дотримали своє зобов’язання перед мережею і витратили половину отриманих грошей на підтримку Збройних Сил України: як я вже сказав, 100 млн грн надали безпосередньої допомоги, а іншу частину використали у різноманітних інших формах співпраці з військовими.
Ви згадали про освітню субвенцію. Розкажіть, як працюють школи громади?
- Я би краще звернувся за допомогою вашого порталу до уряду. Якщо реформа освіти буде такою, як її анонсує уряд, у нас взагалі не буде ліцеїв! Ми підрахували разом з головами чотирьох сусідніх громад, що навіть якщо ми разом створимо один ліцей, все одно не зможемо відповідати вимогам, які ставить держава. Тоді задля того, аби навчатися у ліцеї, нашим дітям доведеться їздити до Полтави, долаючи шлях у 45 км по бездоріжжю. Загалом бездоріжжя є великою проблемою для цілої Полтавщини: ані до Полтави, ані до Сум немає нормальної дороги. Держава має вирішити цю проблему перш, ніж щось вимагати у нас.
«Для закордонних громад-партнерів хочемо бути, власне, партнерами, а не жебраками…»
Як під час війни почувається місцевий бізнес?
- Йому дуже складно, і головна його проблема зараз – це нестача робочих рук. Ця проблема і до повномасштабного вторгнення була доволі гострою, а тепер все виглядає ще гірше: одних працівників мобілізовують до армії, інші тікають у безпечніші регіони. Тяжко і аграрному бізнесу, і ретейлу, і приватним підприємцям, які тепер не мають можливості бронювати людей від призову. Зменшилася й кількість покупців, а відтак, прибутків підприємців та наших податкових надходжень. Трохи рятує збільшення вартості землі, до якої прив’язана орендна плата. Хоча ми намагаємося самі не піднімати розмір цієї плати, аби трошки полегшити роботу підприємств. Але ринок є ринок: застосовуються певні коефіцієнти, й вартість оренди зростає автоматично. У таких умовах ми вважаємо несправедливим застосовувати для орендної платні максимальні 12% від вартості ділянки, дозволені законом. Ми беремо лише 7%, знову ж таки, щоб бізнесу було трохи легше.
Чи шукає громада позабюджетні кошти?
- Так, ми намагаємося їх шукати. Для цього створили проєктно-інвестиційний відділ, працівники якого пишуть проєкти і шукають різноманітні гранти. Можливо, знаходять не так багато, як хотілося б, лише 2-3 млн на рік, але знаходять. Ще до закриття USAID наша громада отримала від цієї організації сонячні панелі вартістю понад 300 тис. грн. Це цілковита заслуга нашого проєктно-інвестиційного відділу. На грантові кошти ми також створили хаб для внутрішньо переміщених осіб. Загалом проєктно-інвестиційний відділ виграє багато невеликих грантів, хоча й подається всюди. Зокрема, наші проєкти постійно розглядаються на системі DREAM, але перемагають вони там, на жаль, не надто часто. Може, нас вважають порівняно заможними, такими, що під час війни потребують менше допомоги, ніж інші. Не знаю…
Чи має ваша громада партнерів за кордоном? Якщо так, то чи допомагають вони вам?
- Маємо два міста-побратима: у Польщі та у Хорватії. Ми співпрацюємо з ними, але намагаємося виступати у ролі не жебрака, а партнера, з яким можна ділитися досвідом, писати спільні проекти тощо. Саме такий проєкт ми зараз готуємо з одною литовською громадою, але я не хочу поки що про нього розповідати. От якщо все вийде, тоді… Недавно Верховна Рада проголосувала за рішення, згідно з яким донорську допомогу від міжнародних проєктів можуть приймати не тільки прифронтові та прикордонні громади, але також громади центральної України. Я маю на увазі насамперед відносно нову програму Interreg NEXT 2021–2027. Ми сподіваємося, що співпраця з нею відкриє для нас великі можливості у тому, що стосується залучення позабюджетних коштів.
Чи допомагає Опішня тим громадам, які зазнали руйнувань внаслідок російських обстрілів?
- Так, ми давно дружимо з Великописарівською громадою Охтирського району Сумської області. Ось незабаром тамтешня молодь приїде до нас на навчання і відпочинок. До того ми перерахували 1 млн грн Білозерській громаді Херсонщини. Україна – єдина, і маємо довести це на ділі.
Як громада інвестує у збереження гончарних традицій
Я здивувався, прочитавши у Вікіпедії, що ви були головним натхненником створення комунального міні-заводу «Опішнянська артіль», який відкрився у 2023 році, тобто у розпал війни. Розкажіть про цей проєкт. Чи справді була необхідність у створенні комунального підприємства у такий складний час?
- В усіх підручниках, де згадується гончарство в Україні, Опішню вказано, як один з центрів гончарної справи. Так і було протягом десятиріч. У нашому селищі за радянських часів діяли чотири керамічних заводи, і мало не у кожній хаті ліпили щось на продаж. Але з часом ці підприємства позакривалися, не витримавши конкуренції та не зумівши підлаштуватися під умови ринку, що швидко змінювався. От і вийшло, що славетна опішнянська кераміка залишилася тільки у музеях, зокрема у нашому Національному музеї-заповіднику українського гончарства. Щойно я став головою громади, вирішив, що цю справу треба терміново відроджувати, доки люди ще не забули, як працювати з глиною.
Що ж ви робили для цього?
- Моя команда зібрала кілька майстрів, які ще залишилися, і ми запитали у них, що потрібно, аби вони відновили виробництво. Хтось сказав, що потребує для цього гончарної печі, у якій можна було б обпалювати вироби; хтось сказав, що потребує глини; комусь бракувало приміщення для майстерні. Ми зібрали ці всі проблеми, згодом написали грантову заявку і подали її до Міжнародної організації з міграції. Ця наша заявка перемогла, й ось у 2020 році ми виграли 0,5 млн грн на обладнання. Знайшли приміщення, розпочали ремонт… Але потім почався ковід, і ми вимушено зупинилися. А коли потім знову продовжили цю справу, почалася «повномасштабка». На той час ми виконали вже 80% робіт, тому постановили все ж цей проєкт закінчити. Це вдалося у 2023 році.
Скільки власних коштів вклала громада у нього?
- Ну, ремонт коштував кілька мільйонів гривень. Ми також надали «Опішнянській артілі» комунальне приміщення. Крім цього, щороку платимо за матеріали, зарплати та комунальні послуги близько 3 млн грн. Однак я хочу наголосити, що цей проєкт робився не для грошей, а суто задля того, аби зберегти гончарну справу, яка здавна є візитівкою Опішні. Тобто гончарство – це ідентичність нашої громади, її родзинка. Зрештою, це частина української культури, за збереження якої, власне, й іде зараз війна. Тому так, на другому році війни ми, слава Богу, змогли таки втілити свою мрію і нарешті запустили виробництво гончарних виробів.
Яким є результат роботи цього виробництва тепер, через два роки? Чи вартував цей проєкт своїх грошей?
- Результат набагато перевершив всі наші очікування. Хоча «Артіль» пропрацювала тільки рік, вона вже заробила близько 1,5 млн грн. Ми на таке навіть не сподівалися! Тепер я можу сказати, що у наступні рік-два наше дітище цілком може вийти на самоокупність, і тоді його можна буде відпустити у «вільне плавання». Ми, звісно ж, намагаємося цей момент наблизити, тому, наприклад, плануємо незабаром встановити на виробничому приміщенні «Артілі» сонячні панелі, завдяки яким можна буде дещо здешевити роботу електричних печей. Мені загалом здається, що майбутнє багатьох громад у таких невеличких артілях.
Чому ви так вважаєте?
- Це драйвер розвитку громади. Наприклад, аби відвідати «Опішнянську артіль», до нас приїжджають тисячі туристів, попит на нашу кераміку шалений – і в Україні, і за кордоном. Наше підприємство навіть не встигає виконувати замовлення різноманітних ресторанів і кафе. Разом із цим, воно займається волонтерством, проводячи безкоштовно або за символічну ціну майстер-класи для ветеранів, членів сімей загиблих воїнів, військових та для дітей. Крім того, цей проєкт вивів нас на новий рівень: тепер ми не просто затикаємо усілякі дірки, латаємо асфальт і все таке інше – ми говоримо про культурний розвиток цілої держави, про повернення до джерел, про збереження традицій…
Вхід до «Опішнянської артілі»
Приміщення для проведення майстер-класів
Майстер-клас в «Опішнянській артілі»
Для чого громаді власне радіо
Чув, що у вашій громаді є комунальне радіо. Розкажіть про це.
- Так, два місяці тому ми запустили радіо «Опішня FM», до чого йшли довгих чотири роки. У нас ще раніше існувала комунальна установа, яка забезпечувала роботу старої дротової радіо-мережі. Та на жаль, кілька років тому «Укртелеком» цю мережу демонтував, і з того часу люди дуже сумували за цим радіо, особливо люди похилого віку, які зазвичай не користуються інтернетом і мають звичку слухати, що робиться у громаді та у світі, а не читати про це в інтернеті. Врешті-решт Національна рада з питань радіоомовлення видала нам ліцензію, ми підшукали приміщення, купили апаратуру і – стартували. Зараз ми набираємо журналістів, ведучих та створюємо програмну сітку. Єдине, що ще повністю не доробили ремонт…
Чи справді громаді потрібне комунальне ЗМІ, тим більше радіо? Адже тепер і радіоприймач купити не так просто…
- Ми порахували, що, наприклад, система оповіщення про повітряну тривогу коштуватиме для нашої громади під 20 млн грн. Але ця система, крім оповіщення, нічого більше не може. А радіо, яке коштує удесятеро дешевше, може багато чого. Наприклад, боротися з ІПСО, інформувати людей, заспокоювати їх, надихати тощо. Зрештою, ці переваги не тільки ми помітили: наскільки я знаю, подібні радіостанції зараз створюють у багатьох громадах. А радіоприймачі ми пільговим категоріям роздаємо безкоштовно. Цей кейс, до речі, не тільки про систему оповіщення, це ще й про інформаційну доступність. Адже людина, якій не по кишені смартфон, або яка погано бачить, має право на інформацію, чи не так?
Озвучте, будь ласка, вартість цього кейсу.
- Обладнання для радіомовлення коштує трохи більше мільйона гривень. Капітальний ремонт приміщення витягнув з нас 4 млн грн, але ж це одноразова інвестиція. Натомість на утримання персоналу треба витрачатися регулярно. Це трошки менше 3 млн грн на рік. Начебто і немало, але ми розглядаємо ці витрати як інвестиції в інформаційну боротьбу, в інформаційну безпеку. Крім того, завдяки нашій радіостанції у людей з’являється унікальне почуття місцевого патріотизму. Ми ж не місто, лише невеличка селищна громада. Тому це почуття є дуже важливим для нас. Ось люди чують: «Ви слухаєте Радіо «Опішня»! і сповнюються гордістю за громаду. Це чогось та й варто! А як зростає соціальна активність! Тепер люди приходять до нас із пропозиціями формату музики, з ідеями передач… До речі, цей наш проєкт підтримала група «Нафтогаз», виділивши нам сонячні панелі та акумулятори, щоб радіо працювало безперебійно. «Нафтогаз» також виділив близько 50 тис. грн на радіоприймачі. Ми купуємо їх в «Епіцентрі», щоб з гарантією. Радіоринки – не наш формат.
А як же свобода слова? Це ж зрозуміло, що комунальне радіо, яке залежить від чинної влади, на кожних виборах просуватиме саме цю владу та її позицію.
- Ми постановили, що коли, дай Бог, ті вибори будуть, вся виборча реклама без винятку залишатиметься платною, і кандидати від чинної влади не будуть нічим поступатися іншим. Це ж стосується і реклами. Жодні підприємства родичів працівників селищної ради не матимуть преференцій.
У студії «Радіо Опішня»
Як селищна рада власне аграрне підприємство заснувала
Чи рекламується на комунальному радіо комунальне підприємство з вирощування огірків?
- Я розумію, на що ви натякаєте. Повірте, я свідомий того, що муніципалітет не повинен множити комунальні підприємства, що він лише має надавати послуги і створювати найкращі можливості для розвитку бізнесу. Та якби хтось із підприємців створив у нас керамічну фабрику, я б на нього буквально молився. Але такої людини не знайшлося, а традиції зникали. От ми і взялися до цієї справи самі. Не було як доносити інформацію до людей, і ніхто з підприємців не хотів до цього братися. Тож ми самі створили радіо.
Але ж аграрне комунальне підприємство – цілком інша річ…
- Ми теж заснували його не від доброго життя. Річ у тім, що на території нашої громади була земля, що незаконно оброблялася. Люди просто не хотіли платити ринкову ціну, і все. Тому ми потроху позабирали у них ділянки. Але що ми мали з цими ділянками робити? Віддати тим ж людям за вищою ціною? Вони не хотіли її платити. Тому врешті-решт ми почали самі ті землі обробляти, наголошуючи на вирощуванні таких культур, які потребують багато ручної праці, щоб наші люди мали можливість заробітку. Створивши цей проєкт, ми також хотіли показати нашим мешканцям, що добре заробляти на землі цілком можливо. Також ми вказали на вільну ринкову нішу…
Скільки заробляє комунальне аграрне підприємство? І яких інвестицій воно потребувало? На що вони пішли?
- Ми побудували одну теплицю, а тепер будуємо ще дві. Й оскільки наші огірки, які ми там вирощуємо, є екологічно чистими, попит на них завжди високий. Також ми вирощуємо у теплицях зелену цибулю, листя салату та іншу зелень. А на полях саджаємо картоплю, кабачки, баклажани, капусту та різноманітні овочі. Продаємо це все великим торгівельним мережам, зокрема, й київським.
Що далі? Створите комунальний аграрний холдинг? Медіа для нього ви вже маєте…
- Ну, от ви знову жартуєте! Як я вже казав, зараз зростає вартість землі, тож ми дуже задоволені тим, як проходять земельні аукціони. Тому, можливо, частину землі нашого підприємства ми теж пропустимо через аукціон і здамо в оренду. Натомість зосередимося на овочівництві, бо, на жаль, на території нашої громади майже ніхто овочівництвом не займається, а мені здається, що саме цей бізнес може стати точкою росту для кожної невеличкої сільської чи селищної громади.
Селищна рада могла б створити програму підтримки овочівництва: давати на це невеличкі гранти чи кредити, організувати навчання бажаючих, забезпечити ведення бухгалтерії підприємців-початківців тощо. Хіба це не краще, ніж створювати власний комерційний проєкт?
- А ми так і робили, як ви кажете. Але у зв’язку з війною казначейство тепер оплачує міні-гранти аж у третю чергу. Тобто може виникнути ситуація, коли людина виграє грант, але отримає його через три-чотири місяці. Й ця історія не спрацює, бо сільське господарство має свої цикли.
Розкажіть про комунальне аграрне підприємство у цифрах. Скільки тон продукції, наприклад, воно вирощує? Якої саме продукції?
- Наше підприємство має трохи менше, ніж 200 га землі. Лише одна теплиця за сезон може приносити близько 200 тис. грн. А чистий прибуток цілого нашого комунального підприємства на рік сягає щось коло 1 млн грн. Зароблені кошти йдуть до бюджету громади, яка, зі свого боку, надає аграрному підприємству так звану поворотно-фінансову допомогу. Йдеться про позичання коштів на зарплати працівникам та посівні матеріали у міжсезоння та у період сівби. Звичайне аграрне підприємство може взяти на такі потреби кредит у банку, але комунальним підприємствам такі кредити банки не дають.
І все ж, яке майбутнє ви бачите для цього комунального бізнесу?
- Я знаю, що у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт про заборону діяльності подібних підприємств. Якщо за нього проголосують, нам доведеться створити Товариство з обмеженої відповідальністю, залишивши у власності громади лише його частину. Тоді кошти для розвитку підприємства зможуть надавати як приватні інвестори, так і банки… Я цілком згідний з тим, що подібні проєкти не є функцією місцевого самоврядування, але ми маємо нетипову ситуацію і нетиповий час. Коли я розповідаю своїм європейським колегам про те, чим мені доводиться займатися, вони відкривають роти. Бо у Євросоюзі голови громад мають набагато менше відповідальності і набагато більше грошей, ніж ми. А тут ще й війна…
Мабуть, частково проблему нестачі робочих рук вирішили внутрішньо переміщені особи?
- На жаль, черги бажаючих працювати на наших полях та у теплицях немає. Особливо гостро ця проблема відчувається під час збору врожаю, коли відкритими залишаються близько 40 вакансій. І ВПО не надто поспішають їх закривати. Часто тому, що не бажають втрачати фінансову допомогу, яку їм платить держава, а також щоб не мати зайвих проблем з військоматом. Нам доводиться звертатися до Біржі праці, але люди, яких вона нам надсилає, не завжди працюють добре. Шкода, бо у нас можна заробити не менше, ніж у Польщі. Наприклад, під час збору врожаю ми платимо до 25 євро на день.
Робота у комунальній теплиці Опішні
Продукція комунального аграрного підприємства «Опішня Агро»
Голова Опішнянської громади Полтавської області Микола Різник (ліворуч) та директор комунального аграрного підприємства «Опішня Агро» Наріман Ібрагімов
Туристичний бум в Опішні
Чи компенсували переселенці відтік населення з вашої громади?
- А нас майже і не було відтоку. Тож завдяки переселенцям маємо зростання. Наскільки я знаю, уряд планує з наступного року фінансувати громади відповідно до фактичної кількості мешканців, тож ми порахували своїх людей. Вийшло, що маємо понад 7,9 тис. осіб, без урахування ВПО. А коли ми об’єдналися у 2018 році, їх було 8,3 тис. Натомість кількість внутрішньо переміщених осіб спершу становила 2 тис., а тепер становить близько 1,2 тис. Так що можна сказати, що вони дуже допомогли нам покращити демографічну ситуацію... Ми, звісно, беремо участь в усіх державних програмах щодо підтримки переселенців. Переважно ці програми скеровані на облаштування місць для компактного розміщення людей. Так, завдяки державним коштам ми перетворили давно закритий дитячий садочок в одному із наших сіл на гуртожиток для ВПО. У ньому тепер є навіть інвертор і сонячні панелі, тож світло цей гуртожиток має власне.
Де ж ви розмістили понад тисячу приїжджих, якщо у вас не було відтоку населення?
- Переважно вони живуть у приватних садибах, тому вільних будинків у нас тепер майже немає, практично все зайнято. До речі, ВПО до недавнього часу отримували від держави кошти на оплату комунальних послуг, чим значно полегшили ситуацію зі сплатою цих послуг у цілій громаді.
Під час війни не розходиться говорити про розвиток туризму, але ж Опішня все ж є відомим селищем, а у якихось 20 км славетна Диканька. Чи має Опішнянська громада програми розвитку туризму?
- Я, можливо, вас здивую, коли скажу, що зараз наша громада переживає туристичний бум. Коли у 2018 році я став головою селищної ради, у нас був нуль туристичного збору. А зараз – понад 300 тис. грн на рік! Тобто за цей час з'явилися готелі, зараз у нас будується кілька відпочинкових комплексів. Туристи їдуть і до нашого музею, і до гончарної артілі, і до садиб зеленого туризму… Лише за офіційними даними, минулого року Опішнянську громаду відвідали понад 35 тисяч туристів. На фоні російських обстрілів газової інфраструктури туристичну галузь ми розглядаємо як одну з найперспективніших. Адже, наприклад, ренту за використання газових родовищ ми не отримували протягом трьох останніх місяців, а це близько 10% нашого бюджету. Чимось треба це компенсувати… Ми також дуже розраховуємо на плани одного інвестора будувати у нас кампус Києво-Могилянської академії, у якому також планується проводити різноманітні заходи: семінари, форуми тощо. Ми вже маємо доволі чіткі домовленості щодо цього.
Чи правда, що Опішнянська селищна рада сприяє утворенню вуличних об’єднань своїх жителів?
- Я би краще сказав, що ми сприяємо створенню органів самоорганізації населення. Щойно ми дізналися, що жителі сіл можуть об’єднуватися у структури, подібні до міських ОСББ, то оголосили конкурс: хто першим створить таку структуру, отримає 200 тис грн на ремонт будь-якої дороги. Й одразу зареєструвалися 12 таких організацій. До них могли входити і мешканці одної вулиці, і мешканці цілого мікрорайону. Таким чином люди мають можливість активніше брати участь у житті громади, що ці організації можуть мати дорадчий голос при формуванні бюджету. Тепер у нас 17 таких організацій, і 12 з них вже отримали обіцяні 200 тис. грн. Тепер люди самі вирішують свої проблеми: збираються на толоки, пишуть звернення до селищної ради щодо виділення коштів на той чи інший проєкт. Проєкти невеликі, у них, наприклад, може йтися лише про заміну даху у старостаті, але це можливість для людей повірити у власні сили. Під час війни це надзвичайно важливо.
