Голова Охтирської громади Павло Кузьменко, лікар-травматолог з двадцятирічним стажем, розповів про синдром обкрадання, ефект вигорання та вчасне вправляння вивихів – як у державній політиці, так і в роботі місцевого самоврядування.
Автор: Дмитро Синяк
«Нам із вами треба спілкуватися годин з п’ятнадцять, щоб я міг докладно донести до вас свої думки», – жартує голова Охтирської міської громади Сумської області Павло Кузьменко, почувши просте запитання про стан справ. Пан Павло з тих людей, які не люблять вихвалятися, зосереджуючись натомість на роботі з недоліками. Такий підхід багатьом не до вподоби, через що Кузьменко нажив немало ворогів. Разом із цим, навіть ті, кому не подобається його прямота й категоричність, поважають міського голову за працьовитість та вміння розв’язувати найскладніші проблеми. Ці якості виявилися особливо цінними після початку повномасштабного російського вторгнення. Тоді Охтирка вистояла під шаленими ударами російської армії. Не останню роль у цьому зіграла безкомпромісна позиція керівництва міської ради, яке, у свою чергу, відповідно налаштувало й місцевих мешканців. Охтирка досі тримає удар окупантів. Але Павло Петрович переконаний, що результати цієї боротьби могли би бути набагато кращими, якби держава підсилила прифронтові громади. Він також вважає, якщо найближчим часом цього не зробити, люди, які щодня жертвують собою на робочих місцях, виїдуть на безпечніші території й прикордоння знелюдніє. Оскільки пан Павло – лікар-травматолог, який 20 років працював в Охтирській лікарні, він, пояснюючи свої думки, часто вдавався до медичних термінів.
Синдром обкрадання
Які плани ви реалізуєте щодня? Яка робота забирає у вас найбільше часу?
- Це у мирний час міський голова має план задач на день, на тиждень, на місяць і на рік, таймінги й усе таке інше. Війна руйнує будь-які плани. Найбільше нашій роботі шкодять повітряні тривоги, що лунають щодня і щоночі. В середньому раз на чотири-п’ять днів по якомусь об’єкту нашої інфраструктури б’є російський шахед. За таких умов люди виснажуються, починають зневірятися й тікають. Немає людей – не виконується й бюджет. Мені дуже прикро засвідчувати, що ми починаємо пасти задніх у порівнянні з тиловими громадами. Деякі з них зараз не просто відновлюються, а й широкими кроками йдуть уперед. До повномасштабного вторгнення ми теж були попереду, але тепер я вже не знаю, чи наздоженемо ми інших хоч колись. За будь-якими показниками: за вартістю житла, за кількістю підприємств, за розміром середньої заробітної плати...
Чи можна якось цьому завадити?
- Давайте спершу поговоримо про причини такої ситуації. Так, у руйнуваннях і смертях наших співгромадян винен ворог, але скажіть, чия вина, що відновлення йде зовсім не так, як могло би йти? Що наша оборона вибудовується не найкращим чином? Як медик я часто порівнюю нашу країну з людським організмом, російського агресора – з інфекцією, яка хоче цей організм знищити; а наш уряд – з лікарем. Так-от, лікар насамперед має боротися не за здоров’я окремих органів, а за безперебійну роботу основних процесів. Натомість уряд, навпаки, намагається зберегти ті чи інші органи, ігноруючи загальну небезпеку. Тобто він, умовно кажучи, стежить за чистотою шкіри, не звертаючи увагу, що нирки та серце працюють з перевантаженням. У медицині це називається синдромом обкрадання.
Давайте ближче до конкретики.
- Будь ласка! Незважаючи на війну, громади й навіть області продовжують тягнути на себе умовну фінансово-ресурсну ковдру, ігноруючи загальну небезпеку для існування цілої держави. А уряд не втручається. Тому тилові громади продовжують отримувати як від держави, так і від партнерів «швидкі», пожежні машини, іншу допомогу, вони поповнюють парк своєї комунальної техніки, ремонтують лікарні та школи, а прифронтовим громадам, у кращому разі віддають залишки того, що мають. Хіба це правильно? Хворий організм треба посилювати там, де він хворіє! Коли їдеш на якийсь форум за кордон і чуєш виступи голів громад центру і заходу України, то, м’яко кажучи, дуже дивуєшся. Навіть не тому, що там інші проблеми. Ми тут ховаємо військових – не по одному і не по двоє, – ми намагаємося бодай якось убезпечити наших дітей, ми весь час ховаємося від російських літаків та дронів, ми відновлюємо те, що вони перетворили на руїни… А у тилу, як до повномасштабної війни, оновлюють вуличне освітлення, перекладають бруківку, затівають дорогезні видовища. Це створює величезний дисонанс. Але найбільше приголомшує навіть не це...
Що ж тоді?
- Лицемірство! Наприклад, часто голови тилових громад на повному серйозі розповідають на різних форумах, якою великою проблемою для їхніх міст і сіл є переселенці. Ці люди, мовляв, забирають багато ресурсу, їм треба дати те і се. Голови громад кажуть: «Нам потрібна краща лікарня, бо у нас, бачите, тепер багато переселенців!». При цьому чомусь ніхто з них не згадує, що переселенці самі є потужним ресурсом, насамперед кадровим. Адже хто такий переселенець? Це, грубо кажучи, електрик, який все життя працював тут, у нас, в Охтирці, а тепер працює десь на заході чи у центрі України, сплачує там податки, купує там продукти і все решта. Його діти ходять там до школи і завдяки цьому громада, яка прийняла його сім’ю, має більше освітньої субвенції. Вона також отримує від держави певні кошти на роботу з внутрішньо переміщеними особами. То, може, не треба витрачати ресурс, якого і так дуже бракує, на допомогу тилу? Допоможіть тим громадам, які знаходяться на російському кордоні чи на лінії фронту – тепер це майже те ж саме. Тим громадам, які щодня стримують наступ окупанта. Тим громадам, від інфраструктури яких напряму залежать військові.
Чи є внутрішньо переміщені особи у вашій громаді?
- Звісно, є, і дуже багато. Але знову ж таки, через неуважність і навіть байдужість держави до витрачання таких потрібних зараз коштів, ці люди реєструються у сусідніх громадах, хоча живуть в Охтирці. Річ у тім, що сусідні громади вже не входять до зони потенційних бойових дій, тому переселенці цілком можуть отримати там матеріальну допомогу. І вони так і роблять. Ці люди користуються нашою інфраструктурою, але користі ми з них не маємо. Швидше, навпаки. Це через них у нашому місті за три роки автомобілів стало втричі більше, бо кожен хоче «у разі чого» стрибнути за кермо та втекти куди подалі, не розуміючи, що все одно стане у корок на вузькій трасі Охтирка – Полтава. І от ці машини розбивають наші дороги, створюють корки…
Але формально вони не ваші?
- Так. Смішно, коли ці люди включаються у наше політичне життя, починають виступати стосовно того, що їм не подобається, казати, кого вони підтримують, а кого ні, впливати на настрої у громаді. Чекайте, то ви наші мешканці, чи ви мешканці інших громад? Чому держава досі не відрегулювала це питання? Вона ж першою має бути зацікавлена у цьому! От давайте порахуємо: кожному переселенцю платять по 2 тис. грн на місяць. П’ять тисяч таких переселенців – це 10 млн грн щомісячних втрат для держави. За рік – 120 млн грн. Чому цей процес ніхто не контролює на четвертому році повномасштабної війни?
Перша хвиля переселенців із Великописарівської громади в Охтирському управлінні соцзахисту 10 березня минулого року
Будівля Охтирської міської ради, знищена російською авіацією в ніч на 8 березня 2022 року, нині може бути символом стійкості місцевого самоврядування цілої України
Все, що три російських «шахеди» залишили від Охтирського ліцею, вдаривши по ньому 8 березня цього року
Імпровізований меморіал п’ятьом енергетикам, загиблим внаслідок російського авіаудару по Охтирській ТЕЦ 3 березня 2022 року
«Такого вигорання, як у нас, столичні психологи більше ніде не бачили…»
Ви сказали, що невдоволені будівництвом чи капітальними ремонтами у тилу. Але ж якщо тилова громада зуміла залучити на таке будівництво чи капітальний ремонт кошти донорів, у цьому немає нічого поганого. Бо Міжнародний фонд, який, приміром, утеплює лікарні по цілому світі, не купуватиме дрони.
- Та я не про це! От давайте візьмемо такий аспект. Навіщо держава утримує керівництво понад чотирьохсот окупованих громад? Виходить так, що де-факто громада вже три роки перебуває під контролем загарбників, але де-юре вона має бюджет, її очільники три роки отримують зарплату. Хіба це нормально?
Це ж насамперед суто політичний момент: таким чином ми показуємо цілому світу, що не збираємося відмовлятися від окупованих територій.
- Хочете, я розповім вам, як на практиці виглядає цей «політичний момент»? От апарат одної прифронтової громади перебирається у наше місто, знімає у ньому офіс і розміщує там всі свої відділи та підрозділи. Таким чином в Охтирці опиняються кілька відділів культури, освіти тощо. І це все при тому, що Охтирській міській раді катастрофічно бракує фахівців! То може, варто просто долучити ці відділи до наших? Це ж таке просте й очевидне рішення, завдяки якому й ми отримаємо такий важливий для нас персонал, і держава зекономить такі потрібні для фронту кошти. А знаєте, як цей «політичний момент» виглядає в освіті?
Як?
- За рік, протягом якого керівництво цієї прифронтової громади «квартирує» у нас, жоден її вчитель не перейшов до нас на роботу. А ми дуже потребуємо вчителів! Більше того, ми намагалися навіть самі переманити їх до себе і запрошували їх для цього на розмови. Та вони лише сміялися: «Ми за роботу онлайн отримуємо півтори ставки і ще доплату за зону бойових дій. Тож наша нинішня зарплатня удвічі більша, ніж у ваших школах!». І все це при тому, що діти, з якими онлайн працюють ці вчителі, часто теж живуть в Охтирці! Ми б із задоволенням взяли на роботу не тільки вчителів, а й лікарів, працівників місцевого самоврядування тощо. Але як за таких правил гри це зробити? То може, держава все ж організувала щось неправильно? А давайте ще поговоримо про перекіс нормативної бази, щодо якого ми багато разів зверталися і до Кабміну, і до Офісу Президента – на жаль, безрезультатно.
Який перекіс нормативної бази? Що саме ви маєте на увазі?
- Як, скажіть, можна встановлювати однакову вимогу до наповненості класів в Охтирці, від якої до російського кордону лише 40 км, і, скажімо, у Львові? А ця вимога не тільки не однакова, вона ще й не на нашу користь: якщо ми маємо набрати до класу у середньому 26 учнів, то наші міста-побратими у тилу (я не хочу уточнювати, які саме) – 23 учні. Як таке можливе? А від середньої наповнюваності класів залежить і фінансування цілої освітньої сфери, якого нам і до «повномасштабки» бракувало. Поговорили про освіту, а хочете про медицину?
Ну, давайте про медицину. У ній теж відчувається цей синдром обкрадання?
- Так! Скажіть мені, чому по всій країні продовжують працювати релоковані медичні заклади з окупованих територій? У нас що, бракує медичних закладів? Та ні, нам бракує кадрів! Ось він, синдром обкрадання у дії! Печінка працює з шаленим перевантаженням, а у цей час лікар наповнює губи пацієнта ботоксом! Губи, звісно, будуть дуже красивими, але пацієнт може померти! Десь у Києві чи у Вінниці чудово почуваються Маріупольскі чи Бердянські лікарі, й у цей самий час лікарі Охтирської лікарні, від долі якої багато в чому залежить доля оборони великої ділянки кордону, працюють на межі своїх фізичних можливостей.
Мені здається, ви трохи перебільшуєте.
- Анітрохи! Приїдьте і самі подивіться, як виглядають ці люди, і порівняйте їх з медиками Києва, Львова чи Мукачевого. У нашій міській лікарні нещодавно з тиждень працювали психологи з Києва. Так-от вони згодом сказали мені, що ніде більше не бачили такого вигорання, як у нас. Наші лікарі та медсестри буквально працюють з останніх сил. Коли оголошують повітряну тривогу, вони не можуть залишити відділення з лежачими хворими. Вони залишаються й лишень моляться, аби шахед чи ракета не вдарили у лікарню. І так вже три роки. А повітряні тривоги у нас майже кожен день, тож можете уявити моральний стан цих людей. Вони живуть кожен день як останній… У 2022-му році із 800 працівників нашої міської лікарні залишилося 150, і вони місяць жили на роботі. Це справжні герої! Але держава жодним чином їх не виділила.
А як мала би виділити?
- Я краще розповім вам про те, що відбулося. Ті, хто поїхали на захід чи навіть за кордон на кілька місяців, отримали згодом таку ж зарплатню, як і ті, хто залишився. Згодом вони повернулися і сказали: «Це моє робоче місце! Звільни його, будь ласка!». І людина, яка керувала відділенням у найважчий час, фактично жила там, повинна була посунутися і пропустити того, хто пролежав півроку у термічних басейнах десь на Закарпатті чи навіть встиг заробити кілька тисяч євро за кордоном. Як ви думаєте, враховуючи те, що я сказав: якщо москаль знову підійде до Охтирки, багато медиків залишаться, як тоді?.. До речі, з учителями було те ж саме. Та й не тільки з учителями. Чимало тих, хто повернувся, згодом почали питати: «А чому це Охтирка так сильно зруйнована, а, наприклад, Конотоп цілий? Чи це не міський голова щось намутив? Це він, мабуть, організував ці руйнування, бо замітав сліди своїх крадіжок!» А я… знаєте, я поховав вже близько 240 наших захисників…
Похорон загиблого військового в Охтирці. Квітень цього року
Комунальники ліквідовують наслідки удару російськими шахедами по житловому комплексі Охтирки у березні цього року
Прикордонні громади-фортеці мають стояти «Пліч-о-Пліч» одна з одною
Що ви пропонуєте?
- Те, що пропонував Президенту на особистій зустрічі ще навесні 2022 року. На моє тверде переконання, всі прифронтові громади мають жити за окремими законами, які захистять та підсилять їх. Нещодавно у проєкті «Пліч-о-Пліч» з’явилося формулювання громади-фортеці. Але насправді про створення таких фортець я казав президентові ще три роки тому. Тільки це мають бути не жебраки, які існують за рахунок міжнародних чи національних партнерів. Держава повинна вливати у них кошти для того, щоб перетворювати на потужну силу.
У що конкретно держава має інвестувати кошти у таких громадах-фортецях?
- Для мене всі працівники всіх структур нашої міської ради є захисниками. Я не хочу, звісно, применшувати роль бійців української армії, які несуть на собі набагато більший тягар, ніж ми. Але не хочу також, щоб наших працівників ставили на одну дошку, наприклад, з працівниками місцевого самоврядування Закарпаття. Ми – ближній тил, ми – стіна, на яку спирається армія. Якщо медикам, вчителям, працівникам комунальної сфери у таких громадах, як наша, платитимуть удвічі й утричі більше, ніж на іншій території України, тут будуть люди. Й ці люди будуть відчувати, що вони потрібні державі. Якщо ж такого не відбудеться, якщо держава й надалі прирівнюватиме Охтирку до Чорткова, Шептицького чи Коломиї, ми приречені. Щойно урветься терпець у тих, хто щодня жертвує собою на робочих місцях, тут буде пустеля.
Отже, ви вважаєте, що прикордонні громади-фортеці мають отримувати від держави все, що їм потрібно, за окремою схемою?
- Саме так. Причому було б добре, щоб ці громади об’єдналися одна з одною, ставши одним потужним поясом. У Сумській області достатньо об’єднання трьох-чотирьох таких громад уздовж кордону. Можливо, керувати ними повинні не місцеві ради, а військові адміністрації. У них мають без зволікань будуватися потрібні армії дороги, укріплення, ремонтуватися важливі інфраструктурні об’єкти. Бо це питання безпеки цілої держави! В тилу робіть, що хочете, утворюйте які хочете громади, роками вирішуйте, потрібна у якомусь селі малокомплектна школа чи ні. Але тут, на прикордонні, все має бути монолітне, чітке, все має працювати, як годинник. І відновлюватися не так, як зараз.
А що не так з відновленням Охтирської громади?
- Давайте я, щоб не надто заглиблюватися у деталі, наведу лише один приклад. І Державне агентство відновлення та розвитку інфраструктури України, і Міністерство розвитку громад та територій України першою умовою відновлення будь-яких об’єктів зробили внесення всіх проєктів з відновлення до державної цифрової екосистеми DREAM. Чудова ініціатива, от тільки у Сумській області лише дві проєктних організації, тому мені набагато складніше зробити проєктно-кошторисну документацію, ніж, наприклад, громаді Києва, де таких організацій сотні. Тим не менше, ми з цією громадою у рівних умовах. Чому так?
Чи є у вас конкретні пропозиції: проєкти постанов та законів, розрахунки тощо, які могли би використати уряд і парламент, аби щось змінити?
- Вони все це вже мають! Навіть більше, вони створили пілотний проєкт, визначивши шість громад України, які комплексно має відбудовувати держава. Чому Охтирка не увійшла до цієї шістки, гадки не маю. У будь-якому разі зруйновану російськими термобаричними авіаційними бомбами ТЕЦ ми відновлювали за рахунок власного бюджету. Мало того, я ще й отримав офіційне попередження з обласної військової адміністрації, що коли взимку 2022/23 років у місті не буде розпочато опалювального сезону, проти мене порушать кримінальну справу. На щастя, USAID оплатила оперативну розробку якісного технічного завдання. Але потрібна була ще й проєктно-кошторисна документація, яка робиться щонайменше півроку. Коли нарешті держава таки виділила нам 86 млн грн, виявилося, що освоїти їх ми просто фізично не в змозі. У результаті ремонт ТЕЦ ми закінчили за власні кошти. До речі, приблизно в один і той же час ТЕЦ, крім Охтирки, було зруйновано у Чернігові, Харкові та Кременчузі. Й у жодному із цих міст вони не були відбудовані коштом держави.
Ви згадали про проєкт «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади». Чи бере Охтирка у ньому участь?
- Так, звісно, ми співпрацюємо з декількома громадами. Про нас не забувають, це для нас найголовніше, і саме за це ми вдячні проєкту «Пліч-о-Пліч». Прикордонні громади-фортеці справді мають стояти пліч-о-пліч одна з одною. Насамперед нас фінансово підтримує Кременчуцька громада Полтавської області. Її голова Віталій Малецький вже допоміг нам відбудувати одну школу, зруйновану російськими авіабомбами вже цього року. Іншою громадою, яка нас підтримує, є Мостиська громада Львівської області. Ми вже одержали від неї кілька одиниць комунальної техніки та обладнання для лікарні. Також ця громада приймала наших дітей на відпочинок та оздоровлення і планує у майбутньому робити це знову. Іншою дуже важливою для нас партнерською громадою є Бориславська громада Львівщини. Вона, так само, як і ми, має тривалу історію, пов’язану з видобутком нафти. Підприємства нафто-газового комплексу є головними наповнювачами нашого бюджету.
Павло Кузьменко разом із керівницею проєкту «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади» Мар'яною Томин узгоджують деталі майбутнього меморандуму про співпрацю Охтирської громади з громадами Полтавщини та Львівщини
Міський голова Охтирки Павло Кузьменко та керівниця проєкту «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади» Мар'яна Томин
Після підписання підписання Меморандуму про співпрацю за Національним проєктом «Пліч-о-Пліч: згуртовані громади». Зліва направо: секретар Бориславської міської ради Юрій Химин, секретар Мостиської міської ради Олег Макар, міський голова Охтирки Павло Кузьменко, голова Кременчуцької громади Віталій Малецький
Під час онлайн-підписання грантової угоди з Надзвичайним та Повноважним Послом Японії в Україні паном Масаші Накаґоме в рамках програми "Кусаноне". Згідно з нею, уряд Японії зобов’язався придбати для Охтирської міської лікарні обладнання для лапороскопії
Попри складні умови воєнного часу, навчання в Охтирському ліцеї продовжується – в укритті
Томограф, придбаний для Охтирської міської лікарні минулого року за програмою Міністерства охорони здоров’я
Найбагатший міський голова
Чи шукає Охтирська громада позабюджетні кошти?
- Так, звісно. За три роки ми отримали понад 1 млрд грн. Це враховуючи вартість будівельних матеріалів, різноманітного обладнання і техніки: і генераторів, і тракторів, і автомобілів, і медичного устаткування, і меблів… Лише у нашу лікарню за три роки повномасштабного вторгнення ми вклали понад 100 млн грн і державних, і донорських, і наших власних коштів… Але скажу вам чесно, тепер мені соромно виступати у ролі прохача, адже моя громада три роки тримає удари російської армії, і вона не впала, вона гідно стоїть, хоч і у буквальному розумінні стікає кров’ю.
А як налаштовані донори? Чи вони готові допомагати прифронтовим громадам-фортецям?
- Погляди донорів, які, на жаль, теж вражені синдромом обкрадання, скеровані переважно не на прифронтові громади. Я розумію їхню логіку: давайте краще вкладемо гроші у Вінницю, ніж в Охтирку, куди ще може дійти російська армія і перетворити її на суцільну руїну, як Бахмут, Авдіївку чи Торецьк. Це все так, але якщо ви посилите Охтирку, російська армія може й не пробитися через неї. Не треба думати, до чого дотягнеться москаль, треба думати, як захиститися від нього! Прифронтові громади мають стати потужними фортецями, а не нікому не потрібними сірими зонами! І зарплати у них мають бути вищими не тільки у міських голів, а у всіх працівників бюджетної сфери. Моя донька – студентка п'ятого курсу педуніверситету і вчителька – останнім часом часто каже мені: «Що це за зарплата, тату, – 6 тис. грн на місяць? Може, мені краще до магазину продавчинею піти?» І от я, найбагатший міський голова в Україні, нічого не можу їй відповісти. Хіба це правильно?
Найбагатший міський голова? Ви, очевидно, маєте на увазі минулорічне повідомлення народного депутата Віталія Безгіна, у якому він оприлюднив список семи міських голів з найвищими у місцевому самоврядуванні зарплатами? Тоді ваше ім’я замикало цю сімку. Скільки зараз ви отримуєте?
- Близько 140 тис. грн на місяць. Так багато вийшло насамперед через коефіцієнт 1,5 для зони можливих бойових дій. Тобто це підвищення зарплати, можна сказати, відбулося автоматично, незалежно від мене. У 2022 році моя зарплата становила близько 40 тис. грн. Я пишаюся тим, що близько 100 тис. грн з цієї «найвищої зарплати» я щомісячно віддаю військовим. Серед усього, що я їм купив, є, наприклад 6 автомобілів. У 2022 році я офіційно передав ЗСУ різноманітних речей на близько 600 тис. грн, у 2023 році – на близько 800 тис. грн, минулоріч – на 1 млн грн. І за три роки, коли я отримую цю «захмарну зарплатню», я не побудував собі палаца. Я живу, як і раніше, у халупі та їжджу на старій машині.
У 2023 році Володимир Зеленський присвоїв Охтирці звання «Місто-герой України». Чи вплинуло це на ваші стосунки з урядовцями? Чи почали вони після цього прислухатися до вас?
- На жаль, ні. Хоча під Охтиркою справді тривали дуже запеклі бої. Саме завдяки цьому Охтирка стала єдиним із прифронтових міст, що мають таке звання. Ми, працівники місцевого самоврядування, звісно, допомагали військовим чим могли, а крім того, активно розповсюджували інформацію про нашу боротьбу. У результаті над росіянами почали сміятися в усьому світі: «Ті, хто хотіли взяти Київ за три дні, місяць не можуть взяти Охтирку!» Це був результат нашої інформаційної кампанії! Коли деякі інші міські голови закликали «дагаваріваться» з росіянами, я кричав на весь світ про щоденні бомбардування і загибель цивільних мешканців.
Ви сказали, що особисто допомагаєте Збройним силам України. А чи допомагає їм Охтирська громада?
- За три роки ми виділили близько 100 млн грн міжбюджетних трансфертів, а також передали військовим багато машин з наших комунальних закладів. У нас також діють програми підтримки захисників і захисниць – і в управлінні соціального захисту і в управлінні охорони здоров’я. Тобто хлопці та дівчата, які служать в армії, наприклад, лікуються у нас безкоштовно та отримують різноманітні види матеріальної допомоги. Це ж стосується і членів їхніх сімей… На жаль, після того, як у нас минулоріч вилучили посеред бюджетного року військове ПДФО, ми вже не змогли виділяти стільки коштів армії, скільки виділяли раніше, тим не менше, всі міські програми для військових залишилися. Проте нам довелося відмовитися від ідеї відбудови однієї з п'яти зруйнованих багатоповерхівок, які ми хотіли відбудувати коштом місцевого бюджету. Ця багатоповерхівка досі не закінчена, нам не вистачило близько 30 млн грн.
Ви сказали, що бюджет Охтирської громади наповнюють переважно підприємства нафтогазового комплексу. А як почувається інший бізнес? Чи засівають, приміром, поля аграрії?
- От ви з порталу «Децентралізація», і мабуть, добре знаєте, що реформу децентралізації всі хвалять. Я не сперечаюсь, у масштабі цілої держави ця реформа і справді виглядає як одна з найкращих. Але економічну ситуацію в Охтирці вона, на жаль, погіршила. Головною причиною цього є створення довкола Охтирки громади-«бублика», яка перекрила нам можливості розвитку. Йдеться про сільську Чернеччинську громаду, що має близько 10 тисяч населення. Тепер ми межуємо з нею рівно по нашій кільцевій дорозі. Й ця громада є надзвичайно заможною за рахунок тих же нафтогазових підприємств та родючих земель. Ми ж таких земель не маємо. Задля того, щоб формально дотриматися норми закону щодо нерозривності територій, нам дали землі нашого нинішнього Староіванівського старостату, з яким ми з’єднані одною дорогою. Але подивіться на карту і скажіть, чи територія нашої громади є справді нерозривною?
Чернеччинська громада на карті України
Охтирська громада на карті України
Тим не менше, земель у вас не так вже й мало: майже 83 квадратних кілометри…
- Так, але більшість з них належить Гетьманському національному природному парку, де не можна вести жодної комерційної діяльності. Решта – болота і кар’єри. Орних земель не більше 100 гектарів, які вже давно у приватній власності. До речі, Чернеччинська сільська рада працює в Охтирці. У нашому місті також знаходяться їхній ЦНАП, їхня амбулаторія, їхні діти ходять до наших шкіл, їхні мешканці лікуються тут. Хіба це нормально? Хіба реформа децентралізації робилася задля того, щоб громади мали таку недолугу конфігурацію? Це треба виправити якнайшвидше! Скажу вам як хірург-травматолог з двадцятирічним стажем: якщо дитині не вправити вивих, за десять років наслідки цього можуть бути жахливими.
Павло Кузьменко вручає рідним загиблих Свідоцтва про присвоєння звання «Почесний громадянин міста – герой Охтирки» (посмертно)
Павло Кузьменко і Микола Бурхан – боєць легендарної 93- ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» на тлі автомобіля, який Павло Петрович купив за особисті кошти і передав бригаді
Заступник командира 93-ї бригади полковник Олександр Сліпко (третій зліва), міський голова Охтирки Павло Кузьменко (четвертий зліва) і командир 154-го окремого батальйону територіальної оборони Охтирки Владислав Шостак (п’ятий зліва) під час передання чергової матеріальної допомоги від Охтирської громади війську. Всі інші – працівники Охтирської міської ради
Навіть в умовах постійної загрози в Охтирці продовжують працювати дитячі гуртки й відбуватися святкові заходи
Павло Кузьменко на тлі Міського центру культури і дозвілля, який потрапив на спеціальну марку Укрпошти
