Начальник Білозерської селищної військової адміністрації Ігор Острівний розповів про життя на Херсонщині під російським ракетами, снарядами, мінами та дронами, до якого всі вже звикли.
Автор: Дмитро Синяк
Головна садиба громади – селище Білозерка отримало свою назву від великого заплавного Білого озера, поєднаного з Дніпром. Озеро знаходиться фактично у гирлі головної української ріки, яка, утворюючи безліч великих і малих островів, впадає у Дніпровську затоку Чорного моря. Тепер через ці острови вдень і вночі намагаються просочитися російські диверсійні групи, що промацують у такий спосіб українську оборону. Тому фраза «допомога армії» має для місцевих жителів цілком конкретний зміст: якщо у військових не буде потрібних їм квадрокоптерів, тепловізорів, приладів нічного бачення тощо, росіяни можуть раптово з’явитися у тому чи іншому селі й убити чиїхось батьків, дітей, братів та сестер. Про це, а також про надважкі умови життя і боротьбу місцевих жителів за виживання «Децентраліації» розповів начальник Білозерської селищної військової адміністрації Ігор Острівний. Протягом розмови у його голосі нотки болю та відчаю дивовижним чином поєднувалися з відчуттям незламності й із цілковитою впевненістю у важливості справи, яку він робить.
Вдома краще, навіть тоді, коли цей дім на першій лінії оборони
Як відчувається у громаді четвертий рік повномасштабної війни? Як налаштовані люди у Білозерській громаді?
- Люди заморилися дуже. Однак ми, не зважаючи ні на що, чекаємо на перемогу, намагаємося все зробити для неї та віримо в ЗСУ. Щотижня ми маємо поранених, деколи загиблих. Ось нещодавно відвезли до лікарні жінку з баротравмою. Ми ж на першій лінії оборони: за Дніпром вже москалі. Тому всі прибережні села давно знелюдніли. Там кожного дня обстріли, прильоти, вибухи, розриви… У цих селах залишилися одиниці, яким мільйони разів пропонували виїхати. Не обов’язково далеко: приміром, у селі Киселівка Чонобаївської громади є наметове містечко, де завжди можна розміститися. То й до Херсона можна поїхати – він лише за 10 км. Хто хоче, можемо й углиб країни відправити. Але люди не хочуть їхати. Що ти тут зробиш?! Добре хоч дітей з прибережних сіл вдалося позабирати після серйозних розмов з їхніми батьками.
Чому люди не виїжджають?
- А що з матеріальних речей може бути дорожчим для людини за рідний дім, у якому виріс і прожив все життя? Рідного дому тримаєшся, бо він – частина тебе, твоєї душі. Та й за три роки люди пристосувалися до цих страшних реалій і умов. Вони не опускають руки, працюють: висаджують городину, орють поля. Якщо працюють, значить живуть… Треба також сказати, що селищна рада організувала у громаді виняткові умови проживання. І тут я знову ж таки не маю на увазі прибережні села, там справді все погано. Всі інші села… Для всіх їхніх жителів наші донори регулярно привозять продовольчі набори й товари гігієни, а також виплачують матеріальну допомогу. Таких умов жодні переселенці не мають. Якщо ти ВПО, то максимум можеш розраховувати на 2 тис. грн на місяць. А треба знімати житло, за рахунок чогось жити. Виходить, краще лишитися вдома. Я, знову ж таки, маю на увазі не берег Дніпра. Там – смерть.
Скільки людей втратила громада за час повномасштабної війни?
- Три роки тому нас було близько 23 тисяч, а тепер – близько 10 тисяч. осіб. Якби не всі ці заходи, які я перелічив, була б просто катастрофа. А так ми ще якось тримаємося. Я найбільше шкодую не за кількістю, а за якістю людей, яких ми втратили. Бо десь відсотків 60-65 тих, хто лишився, – це літні люди, які просто не мають фізичної можливості їхати світ за очі чи платити за орендоване житло. Й працювати вони особливо не можуть. А проблеми у громаді треба вирішувати, до того ж негайно, тож потрібні саме працездатні люди.
Чи переїжджали до вас з-за Дніпра внутрішньо переміщені особи?
- Ми справді маємо близько 2,2 тис. внутрішньо переміщених осіб, але це не приїжджі, це наші люди, які раніше жили на узбережжі. Тепер вони просто перебралися подалі від води, углиб громади. Житла їм не бракує, бо багато людей виїхали до безпечніших регіонів чи за кордон.
Руйнування у Білозерській громаді
«Так якісно, як зараз, медичні послуги у нашій громаді не надавали ніколи»
Ви розповіли про виділення мешканцям гуманітарної допомоги. А чи отримують вони медичні послуги за умов, коли, мабуть, гостро стоїть проблема з регулярними пасажирськими перевезеннями?
- Звісно, отримують! Виїзди різних фахівців у складі мобільних бригад забезпечують Херсонська обласна військова адміністрація та Херсонське обласне управління охорони здоров’я. Крім того, по селах їздить аптека на колесах, яка забезпечує частину людей безкоштовними ліками. Інші купують їх. Також до нас приїжджають час від часу медики з міжнародної медичної гуманітарної організації «Лікарі без кордонів». Нічого подібного, треба сказати, у нас не було ніколи. Не мали ми такої якості медичних послуг! Ми завжди мусили їздити до Херсона, якщо зі здоров’ям, не дай Бог, буде щось серйозне. Ну, а з, так би мовити, легкими хворобами ми завжди давали раду. У нас же не тільки ФАПи у кожному селі, у нас ще й своя амбулаторія у селі Миролюбівка!
Що є найбільшою проблемою медичної сфери?
- Брак персоналу. Якщо карету швидкої допомоги від міжнародних донорів ще можна отримати, то де візьмеш бригаду лікарів? До речі, ми достатньо «швидких» отримали від партнерів взамін спалених та викрадених росіянами. Але тепер ми дуже бережемо їх і не пускаємо скрізь – з огляду на безпеку. Відповідно у найбільш проблемних селах медичні послуги не надаються, але ті одиниці, які там досі залишаються, усі розуміють і не нарікають.
Чи працюють у громаді школи?
- До повномасштабного вторгнення у нас було 11 шкіл, і тепер з них офлайн працює лише одна. Всі інші працюють онлайн. Але уряд поставив задачу припинити онлайн-навчання до 1 вересня цього року. Діти мають сісти за парти, й у цій вимозі, звісно, є логіка. Але з іншого боку, я би хотів, щоб у кожному старостаті залишилася бодай одна початкова школа. Це – частина сільської інфраструктури, запорука того, що село матиме майбутнє. Ми ж вже зараз конкуруємо з іншими громадами за людей. Вони їдуть не тільки туди, де безпечніше, але також і туди, де краща інфраструктура. Тому я би не поспішав ставити на всіх школах хрест. Інакше до наших сіл у майбутньому максимум привозитимуть онуків на літо.
Скільки дітей зараз у громаді?
- Близько п’ятиста, й уроки проходять у змішаному форматі. Якщо вони відбуваються очно, то виключно у новому бомбосховищі. Деколи діти вчаться під артилерійську канонаду, яку чути дуже здалеку. Вона тепер є невід’ємною частиною нашого життя, так само, як і бої наших військових з диверсійними групами росіян. Ці групи багато разів намагалися прорватися через Дніпро, але у них нічого не виходило. Завдяки насамперед ЗСУ.
Якою є найбільша проблема громади, крім, звичайно, щоденних російських обстрілів?
- Нам катастрофічно бракує фахівців. І у медицині, і в освіті, і у комунальній сфері. Ось зараз у селищній раді заповнена лише третина посад. Ми не можемо знайти працівників, – на жаль, ніхто не хоче сюди їхати. Самі ми вже давно звикли до всього цього жаху, але нові люди тут надовго не затримуються. У нас тут дім, а їх ніщо не тримає.
Може, у форматі проєкту «Пліч-о-пліч» бригади фахівців з громад-партнерів працюватимуть у вас вахтовим методом?
- Я не думаю, що це можливо. Адже рішення про такі поїздки має приймати не стільки місцева рада, скільки конкретна людина, яка ризикуватиме у нас власним життям. І якщо вона скаже, що не поїде під кулі та снаряди, що ти їй зробиш? Адже це нормально, що людина береже своє життя. От зараз, коли я з вами розмовляю, світла у нас немає. Воно пропало після вчорашніх обстрілів, тож довелося запустити генератор. А ремонтувати пошкодження нікому, бо з попередньої бригади, яка складалася з п’яти осіб, у живих залишився тільки один чоловік. Росіяни побачили з дронів, що хлопці вийшли на ремонт зруйнованого ними об’єкту, й цілеспрямовано вдарили по них. Хто, скажіть, з мешканців тилових громад погодиться зайняти їхнє місце?
Руйнування у Білозерській громаді
«У відповідь на прохання про допомогу ми отримали тільки листи співчуття та підтримки»
Чи досі даються взнаки наслідки знищення росіянами дамби Каховської ГЕС?
- Тоді вода піднялася до позначки 4,20 м, але, незважаючи на це, у нас не те що людських жертв не було, у нас навіть жодна домашня тварина не загинула! Тобто дуже оперативно спрацювали і обласна, і селищна військові адміністрації, всіх завчасно повідомили, евакуювали. За місяць вода повністю зійшла, і тепер все, як було. Хіба що змінилася конфігурація кількох островів. Але це ми бачимо тільки з коптера, бо доступу на ті острови зараз немає. Наводити лад нам допомагали наші області-партнери, які миттєво відгукнулися на нашу біду. Та й не тільки вони: до нас тоді вся Україна приїхала! Допомагали нам і технікою, і людською силою. Треба було розбирати затоплені хати, вивозити сміття, відновлювати електрику та водогони. І завдяки цій допомозі ми впоралися.
Які області є вашими партнерами?
- Полтавщина та Київщина. На Полтавщині ми маємо дуже тісні зв’язки з містом Лубни, на Київщині – з Феодосіївською громадою. Саме ці громади й стали нашими партнерами за надзвичайно корисною та дуже вчасно створеною національною програмою Мінрозвитку «Пліч-о-пліч: згуртовані громади». До речі, нещодавно у нас побувала делегація з Феодосіївської громади. Ми ввели її фахівців у курс наших проблем, показали, що змогли. Щоправда, запросити наших гостей можна було тільки до двох із семи старостатів, щоб не наражати їх на небезпеку. А делегація з Лубен має приїхати до нас з дня на день.
Чи маєте ви конкретні ідеї щодо того, як ці громади могли б допомогти вам?
- Насамперед нас турбує доля наших дітей. На щастя, і у Київській, і у Полтавській областях є чудові табори, де можна на кілька тижнів розмістити їх на відпочинок. Ми просимо наших партнерів допомогти нам будувати бомбосховища – теж насамперед для дітей. Через те, що ми знаходимося у червоній зоні, тобто у зоні активних бойових дій, ми не можемо брати участь у багатьох державних програмах. Практично всі 25 сіл Білозерської громади – у 30-кілометровій зоні від Дніпра. Вважається, що відновлювати тут будь-що поки зарано. Але як не відновлювати? Треба ж нам якось жити! Та й, наприклад, 20 км від Дніпра – це доволі багато. Чому відмовлятися від тамтешніх сіл?
Відповідно, за таких умов вам, мабуть, дуже непросто шукати міжнародну допомогу?
- У тому, що стосується відновлення – дуже непросто. От, наприклад, Міжнародна організація Support Service, що була пов’язана з USAID, мала виділити нам 1,5 млн грн на організацію так званого ветеранського простору. Ми доволі довго з нею щодо цього працювали. Але USAID пішла. Що тут зробиш?! Але на загал донори нам допомагають, я не можу сказати, що про нас забули. Різноманітні міжнародні структури, як я вже сказав, надають нам і фінансову, і гуманітарну допомогу. Бомбосховища ми будуємо переважно разом із державою: половину платимо ми – половину вона. А от у Миролюбівці ми побудували бомбосховище разом з донорами. Й, до речі, суто завдяки цьому бомбосховищу вдалося нарешті відкрити там школу.
Чи Білозерська селищна рада все ж шукає донорські кошти?
- Так, але, на жаль, ми робимо це у ручному режимі. У нас немає ані відділу, ані навіть фахівця, який би займався цим цілеспрямовано. Тому кожен працівник селищної ради спілкується з міжнародними донорами за своїм напрямком, розповідає про ті чи інші потреби. І я, і мій заступник, і старости, і медики, й освітяни. Так швидше, так менше бюрократії. Дуже шкода, що Агенція USAID припинила свою діяльність, ми мали багато проєктів разом з нею. Та ми не опускаємо рук і продовжуємо працювати. Наприклад, ми вже маємо певні домовленості щодо того, що проєкт зі створення ветеранського простору профінансує ПРООН.
Чи є у вас партнерські відносини з громадами Євросоюзу чи інших країн?
- На жаль, ми поки що не можемо такі громади знайти. Ми розіслали по всьому світу кількадесят листів, але у відповідь отримали тільки листи співчуття та підтримки. Я сподіваюся, що певні контакти ми отримаємо через партнерів за проєктом «Пліч-о-Пліч», які просунулися у цьому напрямку набагато дальше, ніж ми.
«Вам важко зрозуміти наше життя…»
Розкажіть про бюджет громади. Як він наповнюється за такої тяжкої ситуації?
- Наповнюється він погано, бо бізнес майже не працює. Через це бюджет зменшився, порівняно з 2022 роком, приблизно удвічі, хоча й не є збитковим. Деякі поля вже розміновано, та фермери все одно не поспішають виходити на роботу. От у минулому році один з них купив посівний матеріал, посіяв пшеницю, вона виросла, але одного дня почалися обстріли, через що згоріло майже 200 гектарів. Ну, як тут працювати?! До того ж, держава попросила місцеві ради на час воєнного стану не брати податок на землю з фермерів прифронтових територій. Тож навіть якщо вони й працюватимуть, ми це не дуже відчуємо.
Як громада підтримує Збройні Сили України та прикордонну службу?
- Найважливіша наша допомога – людьми. Багато наших хлопців та дівчат пішли служити, на жаль, серед них вже є загиблі та поранені. Також наша громада весь час допомагає військовим своєю комунальною технікою. Саме за допомогою цієї техніки було зведено багато бомбосховищ, протиосколкових бетонних укриттів і закритих габіонів – у місцях потенційного скупчення людей. Гроші на це виділялися як з місцевого бюджету, так і з обласного. Допомагали й донори. Загалом я можу сказати, що деяка наша комунальна техніка працює на військових у форматі 24 на 7. У нас кожен розуміє, що коли ми не будемо допомагати нашим хлопцям і дівчатам, росіяни прийдуть і просто відберуть у нас те, що захочуть, включно із життям. А вони, як я вам вже сказав, весь час лізуть до нас через Дніпро… Він є дуже серйозною перешкодою, через неї не так просто взагалі перебратися, а про якийсь серйозний прорив годі й думати. Але диверсійні групи загрожують нам весь час.
Які задачі стоять перед вами як перед головою громади? Яка з них найважча?
- Найважча наша задача – вижити. Адже якщо російського солдата ще можна зупинити, то російський снаряд, ракету чи рої дронів – ні. От вони й літають до нас, калічать нас, обривають наші життя… Горить комунальна техніка, гинуть люди, руйнуються будинки, знищується все, що створювалося десятиліттями. І кожен працівник комунального підприємства, коли усуває наслідки обстрілів, розуміє, що може стати наступною жертвою. І він із цим живе, і ми всі із цим живемо. Саме цим ми, мені здається, відрізняємося від вас, людей, які мешкають у Києві чи навіть у 200 км від лінії фронту. Вам важко зрозуміти наше життя. Для вас війна – це повітряна тривога. А для нас – це постріл з гармати і через 3-5 секунд приліт. За ці п’ять секунд перед тобою пролітає все твоє життя. Куди прилетить цього разу? У тебе? У твою дружину? У твою дитину? У твого співробітника? У твою хату? У твою машину? З таким почуттям ми лягаємо спати і з ним ж прокидаємося.
І все ж ви залишаєтеся у своїх оселях, на своїй землі…
- Так, і це наш свідомий вибір. Ми повинні допомагати тим, хто сам не дасть собі раду. Адже літніх людей, як я сказав, у нас багато. До кого вони, вони, ви думаєте, приходять зі своїми проблемами? До селищної ради! Й після кожного обстрілу цих проблем більше. Ми, звісно, закупаємо будівельні матеріали, намагаємося ремонтувати те, що зруйнував кацап, але маємо для цього дедалі менше робочих рук. Вже зараз майже нікому розбирати завали...
Яким ви бачите майбутнє своєї громади?
- Коли закінчиться війна... (Колись же вона таки закінчиться!) … буде багато роботи. Спочатку розмінування, потім відбудова. Треба буде створювати робочі місця, заохочувати людей переїжджати до нас. Ми вже маємо ідеї зі створення певних програм. А далі буде тісна взаємодія з партнерами, і за тим ж таки, наприклад, проєктом «Пліч-о-Пліч», і за іншими. На розміновані землі повернуться аграрії, разом з ними повернуться діти, й тоді ми вже будемо бачити, як краще надати їм освітні послуги. З’являться нові школи чи оновляться старі. У Дніпрі буде багато риби, до нас приїжджатимуть туристи і діти на відпочинок. Ми – дуже перспективна громада. У нас родючі землі, неймовірні краєвиди, просто надзвичайний, чарівний Дніпро. Аби зберегти, втримати це все, захистити від загарбника, варто ризикувати життям. Варто боротися.
