Окупанти кілька разів погрожували розстріляти Сергія Калімана, але так і не наважилися його вбити, боячись гуманітарного колапсу у громаді. Нині він працює у Запоріжжі, допомагає переселенцям та планує відновлення своєї громади після перемоги.
Автор: Дмитро Синяк
Коли наприкінці 2020 року Сергій Каліман став міським головою міста Василівка Запорізької області, «дірка» у місцевому бюджеті сягала 18 млн. Будучи до виборів співласником великого фермерського господарства, Каліман чудово знав, чому так відбувається. У перші тижні свого головування він зібрав місцевих фермерів і запитав їх: «Чому моє господарство платить податки з оренди земель, а ви – ні? Чому у мене стільки-то офіційних працівників, а у вас – стільки-то?» Одразу ж після цього до штату міської ради було включено інспектора з праці, який отримав повноваження проводити перевірки підприємств, у яких працюють неоформлені офіційно особи. Й протягом наступного року «дірку» у бюджеті було ліквідовано. Крім того, за першій рік роботи Василівська громада залучила під різні проєкти 105 (!) млн грн додаткових надходжень, і у наступному, 2022-му, планувала залучити, принаймні, не менше. Та почалася війна, і громаду перетнула лінія фронту. Від сіл Кам'янське, Долинка, Коновалово, Грозове та П'ятихатки нині буквально не лишилося каменю на камені. Російські загарбники, як і всюди, грабували й нищили. При цьому над окупованою Василівкою протягом аж 53 днів окупації майорів синьо-жовтий прапор. Про те, як це стало можливим, і чим зараз займається Василівська міська рада «в екзилі», «Децентралізації» розповів голова громади Сергій Каліман.
Сергій Каліман на тлі Василівської міської ради під час окупації. На її даху майорить український прапор
Як боронилася Василівка у лютому минулого року?
- На правому фланзі стояла наша тероборона, на лівому, на Бердянській розвилці, – 128-ма гірсько-штурмова бригада із Закарпаття разом із невеликою кількістю прикомандированих до неї морських піхотинців з Миколаєва. Ворог 26 лютого вже був за Мелітополем, наступного дня він окупував села Скельки, Шевченко і Першотравневе, що належать до нашої громади. Але Василівку взяти не міг аж до 2 березня, коли після масованого артилерійського обстрілу наші військові все ж були змушені відступити. Вийшло так, що саме Василівка зупинила ворога, саме у нашій громаді він добряче отримав по зубах і був змушений зупинитися. І зараз наша громада не є повністю окупованою – частину Кам’янського старостату контролюють українські військові, а від лінії фронту до адміністративного центру лише 15 км.
Чим займалася міська рада на початку повномасштабного російського вторгнення?
- У перший же день вторгнення ми провели сесію, і всі вільні кошти перерахували на матеріальне забезпечення нашого загону територіальної оборони. Ми надали нашим військовим екскаватори для спорудження фортифікаційних споруд і усіляко сприяли їм. Також від міської ради напряму залежала організація харчування усіх наших захисників, і це теж вимагало низки рішень міської ради. У результаті наші освітні заклади готували їжу для військових, а працівники міської ради та волонтери розвозили її на позиції. Я особисто кілька разів возив сніданки бійцям 128-ї бригади. Щодня ми годували понад 500 осіб! Продукти постачало фермерське господарство, співвласниками якого є члени моєї родини. Усі у міськраді працювали практично цілодобово, бо розуміли, що від цього залежить, можливо, їхнє життя і життя їхніх близьких. У якийсь момент я на кілька днів поїхав до Запоріжжя, де долучився до команди голови обласної військової адміністрації. Та коли ситуація стала загострюватися, вирішив, що маю повернутися до своєї громади.
Руйнування у Василівській громаді
Як вас зустріли?
- Я зателефонував своїм співробітникам і сказав, щоб вони о сьомій ранку зібралися у дворі міської ради. Та щойно я під’їхав туди, почався масований обстріл, і нам довелося ховатися до підвалу. Незабаром ми почули скрегіт гусениць російських танків. У тому підвалі ми просиділи до обіду, прислуховуючись до звуків численних вибухів. А коли нарешті все стишилося, вийшли і дізналися, що орків у місті немає. Вони пішли на північ, лишень знявши український прапор на площі.
Як повелися загарбники, захопивши Василівку?
- «Руській мір» нічого хорошого принести не може за визначенням. Перше, що зробили орки – пограбували наші продуктові магазини та вивезли з наших лікарень та шкіл всю оргтехніку. Тільки вдумайтеся у це – всю оргтехніку! Коли українські війська відступили, нікому з нас навіть на гадку не спало ховати телевізори та інтерактивні дошки зі шкіл. Бо ми навіть уявити не могли, що росіянам все це може бути цікаво. Що вони не просто будуть красти, а буквально вичистять школи та лікарні від усіх приладів, які можна вмикати у розетки. А що вже казати про сільгосппідприємства! Їх грабували аж гай шумів!
Руки одного з місцевих депутатів після спілкування з окупантами. Перетягнуті пластмасовими стяжками судини швидко полопалися. Інших працівників Василівської міської ради росіяни катували струмом та капали на руки кислоту. Вимагали згоди на співпрацю
Що було у перші дні окупації?
- Ми поділили місто на квартали і за кожним кварталом закріпили активіста, який роздавав продукти мешканцям. Перша гуманітарна допомога дісталася до нас аж 11 квітня. При цьому ми годували не тільки своїх людей: через Василівку з початку війни проїхали понад 700 тис. українців, які тікали з окупованого півдня. Причому деколи росіяни не пропускали їх далі навіть по кілька, тому ми організували чергування у школах та дитячих садочках, де варили борщі та пекли пиріжки, щоб годувати таких людей. А на ніч місцеві жителі розбирали всіх по хатах. Найбільша проблема була із пальним. Ті, хто тікав з окупованих Маріуполя та Бердянська, благали мене про «хоча би літр бензину», але у мене на той момент вже нічого не було.
Черги на заправці у Василівці
Евакуаційні автобуси у Василівці чекають на зелений коридор від росіян
Що ж ви робили у таких випадках?
- Намагався вплинути на росіян. Наприклад, я казав їм, що не хочу увійти в історію як міський голова, при якому на дорогах громади замерзали діти. Тоді ж, пам’ятаєте, були доволі сильні холоди? Я просив дати зелений коридор…. А коли коридор таки дали, ми під шумок вивезли на український бік поранених бійців зі 128-ї бригади. Щоправда, це було можливо тільки один день: згодом всіх чоловіків росіяни змушували роздягатися до поясу, щоб перевірити, чи не мають вони синців від носіння зброї та бронежилета.
Чи правда, що ви 47 днів окупації працювали під українським прапором?
- Правда. Орки, звичайно, вимагали, щоб я зняв його, але я не погоджувався. Я казав, що як тільки прапор щезне, я не зможу працювати. А так я залишаюся біля своїх людей. За той прапор від окупантів я витерпів дуже багато. Але вони майже напевно знали, що продовольча безпека моєї громади у той час залежала від мене. Також вони побоювалися людського бунту, бо коли мене вперше під дулами автоматів повели до комендатури, на площу почали виходити люди.
Що хотіли від вас росіяни?
- Спочатку вони з погрозами схиляли мене до співпраці. А потім навіть влаштували показовий «розстріл». Один російський військовий, вдаривши мене прикладом, змусив впасти на коліна, а інший притулив до моєї голови ствол автомата і натиснув на курок. Я навіть чув, як цей курок клацнув. У цей момент інший орк вистрілив зі свого автомату угору. До тями я прийшов від води, яку лили на мене, бо я втратив свідомість.
Що завадило росіянам вас розстріляти?
- Я думаю, кілька моментів. Найголовнішим було те, що я міг організувати безоплатне харчування людей, маючи міцний зв’язок з фермерським господарством . Воно мало не щодня постачало громаді борошно, олію, моркву, капусту, цибулю, буряк, яблука... Крім того, Василівська громада знаходилася коло лінії фронту, росіяни почувалися у ній непевно, тому не хотіли загострювати стосунки з місцевим населенням. А моє зникнення могло би призвести до бунту.
«Руській мір» звільнив мешканців Василівки від електрики
Що вам пропонували в обмін на співпрацю?
- Орки впевнено казали, що у найкоротший термін захоплять Запоріжжя і тоді я зможу стати керманичем цілої області. Але я добре запам’ятав внутрішню порожнечу, з якою вийшов після цього допиту. Тоді мені раптом пригадалося, якою потужною фігурою я був «при Україні». Зі мною рахувалися і у Києві, і у Запоріжжі, а тепер це недолуга окупаційна влада, яка прийшла «визволяти» нас, просто обнулила мене. Я не знав, як жити далі. Тому я відкрито казав усім, що як тільки над міськрадою зникне український прапор, я складу повноваження мера Василівки і поїду на територію, яку контролює мій уряд.
Багатьох чиновників росіяни змушували до співпраці, наприклад, закликавши їх до якоїсь наради, а потім сфотографувавши там з колаборантами. Мовляв, СБУ вам такого не пробачить. Чи не ставали ви жертвами подібних провокацій за ті дні, що провели в окупації?
- Росіяни весь час вдавалися до подібних хитрощів, але я мусив бути ще хитрішим. Наприклад, одного дня до Василівки приїхали дві машини російської гуманітарної допомоги, штучний товар орки роздали людям самі, а те, що було у мішках, хтось мав розфасувати. І от окупанти викликали мого заступника і наказали йому це організувати. Заступник прийшов до мене дуже стурбований і каже: «Якщо ми виконаємо це розпорядження, то вийде, що ми пішли на співпрацю. А якщо не виконаємо, то це буде відвертий саботаж з нашого боку». Що я зробив? Коли люди наступного ранку прийшли по гуманітарку, я вибрав з натовпу жінку, яка голосніше за всіх щось викрикувала, і сказав, що призначаю її головною з розфасовки гуманітарної допомоги. «Оберіть, – сказав, – собі самі у допомогу 15-20 осіб і на свій розсуд роздайте все людям». Окупантів тоді сильно роздратувало те, що ми не потрапили до їхньої пастки.
Сесія Василівської міської ради в окупації
Чому ви таки вирішили залишити громаду?
- Бо відчував, що до підвалу мені залишаються лічені дні. Коли мене у черговий раз викликали до комендатури, я не витримав і запитав: «Я повернуся чи ні? Бо якщо ні, я візьму ліки від астми, на яку страждаю». Мені відповіли: «Ні, ви повернетеся». А буквально наступного дня я довідався, що росіяни забрали голову сусідньої Михайлівської громади Володимира Рикуна, а разом з ним одного депутата обласної ради. І тут я зрозумів, що треба накивати п’ятами. 17 квітня, у неділю, я виїхав з Василівки, заздалегідь попередивши про це військову адміністрацію у Запоріжжі. Оркам я сказав, що їду до села Верхня Криниця, бо тамтешні мешканці жалілися на те, що їм намагаються продавати гуманітарну допомогу. Обрав дорогу з мінімальною кількістю блокпостів і – вирвався.
Що зараз у Василівці? Яку інформацію ви маєте звідти?
- За тиждень по тому, як я виїхав, 25 квітня, над міською радою з’явилася російська ганчірка. Ті місцеві депутати й працівники апарату міськради, які ще лишалися, почали виїжджати слідом за мною. Я пишаюся тим, що ніхто з них не пішов на співпрацю з ворогом. Росіянам погодилися служити тільки троє працівників Василівської міської ради: водій, спеціаліст із ЦНАПу та працівниця економічного відділу. А очолила міську раду акторка та власниця дитячого модельного агентства у Запоріжжі. Той іще професіонал! Фермерське господарство, що належало моїй родині, «націоналізовано». Але якщо до повномасштабного вторгнення у ньому працювали 268 осіб, то тепер працюють лише 12. Та й ті давно б покинули працю, якби росіяни не загрожували їм виселенням з власних будинків і навіть розстрілом.
Чому Василівською громадою досі керує міська рада, а не військова адміністрація?
- Бо у створенні військової адміністрації немає потреби: ми проводимо сесії, бо маємо кворум, і дуже оперативно реагуємо на всі запити військових. Я вважаю, що наш приклад можна назвати наддемократією: у військовий час ми продовжуємо голосувати за ті чи інші рішення так само, як і у мирний. Це при тому, що у нашій міськраді є представники різних політичних партій. Але тепер вони всі об’єдналися, підтримують українську армію і діють як одна команда. До речі, наш приклад не єдиний у Запорізькій області: місцеві ради зберіглися у Мелітопольскій та Роздольській окупованих громадах.
Подарунки «руського міра»
Чим зараз займається Василівська міська рада, яка працює, так би мовити, в екзилі?
- З окупованих громад Запоріжчини наша громада завжди посідає перші місця за обсягом допомоги ЗСУ. А виділення такої допомоги, природно, потребує рішення сесії. Щоправда, кошти у нашому бюджеті з’являються теж завдяки ЗСУ, бо на території нашої громади була військова частина ТрО. До 1 січня нинішнього року у нас діяла програма, за якою 50% від сплаченого цією частиною ПДФО ми перераховуємо їй назад – на її потреби. А з 1 січня ми вирішили повертати 60 %, розділивши ці гроші між військовою частиною та Запорізьким обласним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Рішення сесії також були потрібні, щоб запустити освітній процес та звільнити колаборантів, щоб їм не нараховувалася жодна зарплата. Ще один напрямок нашої роботи – гуманітарний хаб, який ми відкрили у Запоріжжі, де зараз живуть більшість людей з нашої громади – загалом понад 4 тисячі осіб. До нього надходять продуктові набори, побутова хімія, різноманітні нагрівачі, білизна, матраци. Ми, відповідно, роздаємо це все нашим людям.
Сергій Каліман (ліворуч) з колективом Василівської міської ради
Чи збираєте ви цих людей разом?
- Ми, здається, єдина окупована громада, яка вмудрилася провести у травні цього року – звісно ж, на вільній від орків території – останній дзвоник. Шоста запорізька гімназія організувала для наших учнів 11 класів справжнє свято з врученням атестатів, а 106-та гімназія – для учнів 9 класів. Були і міні-лінійки, і вірші, і пісні… Ми мали таке спілкування, що ви навіть уявити не можете! Адже війна дуже поріднила нас. А коли раптом оголосили повітряну тривогу, хтось із дітей сказав: «Ми – незламна нація і незламна громада. Коли нас щодня бомбили, ми не боялися, а тепер тим більше не будемо!» У цих дітей був такий особливий настрій, що я не зміг стримати сліз.
Чи є вже розуміння того, як ви будете відбудовувати Василівську громаду після перемоги?
- З 22 тисяч місцевих жителів близько 18 тисяч зараз виїхали, але я сподіваюся, що більшість з них повернеться. Ми вже зараз пишемо проєкти, завдяки яким у майбутньому плануємо залучити кошти для відбудови Василівки та довколишніх сіл громади. Громада, яка собою закрила наступ ворога, через яку евакуювалися близько мільйон українців, на території якої відбувся не один обмін військовополонених точно увійде в історію.
Як ви гадаєте, чи допомогла в обороні громади реформа децентралізації?
- Реформа децентралізації, на мою думку, – це найефективніша реформа у нашій країні. Найбільша її перевага у тому, що громади отримали можливість самостійно приймати рішення. Але разом із тим, я зараз з великим сумом читаю повідомлення про закупівлю деякими громадами тротуарної плитки та тролейбусів. На моє глибоке переконання, все це може почекати до перемоги, а зараз усі вільні кошти треба скеровувати Збройним Силам України. Мені дуже хочеться, щоб Україна якнайшвидше перемогла і ми усі разом зайнялися відновленням того, що зруйнував ворог. Але зараз ми маємо зробити все можливе, щоб це сталося якнайшвидше.
Евакуація. Березень-квітень 2022-го. Сергій Каліман сподівається, що більшість тих, хто залишив громаду, все ж таки повернуться додому