Голова Іванівської громади Олена Швидка підписала понад 30 меморандумів про надання найрізноманітнішої допомоги, яка стікається сюди з цілого світу. Після розповідей про те, що пережили місцеві мешканці, жоден, до кого зверталася пані Олена, не відмовив їй.

Автор: Дмитро Синяк

---

У голосі Олени Швидкої змішуються багато, здавалося б, несумісних ноток: ентузіазму, гострого болю, рішучості, розпачу, гіркоти від пережитого, страху за майбутнє і, як це не дивно, – оптимізму. Слухаючи її розповіді з часів окупації, неможливо залишатися байдужим. Сталося так, що лише за 27 днів Іванівська громада стикнулася, можливо, з найбільшими російськими злочинами. Тож голові сільської ради є, що розказати… З цих її історій, ніде правди діти, також почалося нове життя громади. Його відлік стартував наступного дня після того, як російські війська втекли з окупованих сіл. Це було 30 березня 2022 року.

 

Голова Іванівської громади Олена Швидка

 

Вогонь і смерть

 

- Я тоді хотіла йти пішки до Ягідного, про яке ходили моторошні чутки, але наші військові мене не пустили: все довкола було щільно заміновано, – згадує Олена Швидка. – Тож я пішла вже наступного дня. В Іванівці на одному підприємстві знайшовся новий мікроавтобус, який росіяни понищили, як могли: вибили вікна, відірвали двері. Тож ціле село допомагало мені того дня ремонтувати його: ми замотали вікна скотчем, а двері скрутили звичайним ланцюгом із собачої буди. На такій-от машині я і поїхала за першою гуманітаркою – до села Куликівка. Там вже був добрий мобільний зв’язок, я сіла на якийсь причілок і почала дзвонити всім, хто був у моїй телефонній книзі. Я говорила кілька годин без перерви. Розповідала про поранених, про закатованих, про тих, тіла яких досі лежать під руїнами власних осель, про дощенту зруйновані села, про голод та знущання… Десь за тиждень до мене почали приїжджати цілком незнайомі люди і казати щось на кшталт: «Ваша однокласниця повідомила, що ви маєте проблеми з тим-то і з тим-то. Я можу вам допомогти!».

 

Росіяни залишали всю техніку, що була у громаді у такому стані…

 

Ще із самого початку окупації центр життя громади перемістився з майже знищеної обстрілами сільради до цієї школи, бо вона мала хороше укриття. Першими там з’явилися ті, хто залишився без житла, проявивши надзвичайні здібності до самоорганізації. Мешканці підвалу обрали старших, визначили відповідальних за приготування їжі, розробили графік прибирання, миття посуду, підлоги і туалетів. Побут влаштували настільки добре, що люди, можна сказати, жили цілком нормально – зважаючи на те, що робилося довкола.

Іванівська школа врятувала життя багатьом жителям громади

 

А довкола панували вогонь і смерть, бо Іванівську громаду розділила лінія фронту. Із 17-ти населених пунктів 10 опинилися в окупації з 3 по 9 березня. По населених пунктах щодня била російська армія. На ситуацію в окупованих селах сильно вплинуло те, що росіяни, доти не зустрічаючи особливого спротиву, на березі Десни зазнали величезних втрат: українська артилерія кілька разів розносила на друзки їхні понтонні мости – разом з орками і технікою.

 

Будинки мешканців села Ягідного перетворилися на руїни

Зруйнований будинок в Іванівці

 

Тувінці

 

- Коли орки все ж змогли переправитися через Десну, то були вже дуже злими, – згадує Олена Петрівна. – У диких звірів у лісі очі добріші, ніж були у них. Та й зовні ці зайди дуже нагадували звірів, принаймні, таких людей у нас ще не бачили. Це були тувінці*. Згодом я чула, що їх вважають найжорстокішими у цілій росії. Їхні солдати були дуже низькими на зріст – десь по 150-160 см, мали смагляві розкосі азіатські обличчя і вирізнялися крайньою неосвіченістю. «Какой красівий у вас гарадок!» – сказали вони і почали грабунки. Щоправда, забираючи щось, завжди питали: «Можна?». Але звісно ж, ніхто не заперечував. Цікаво, що насамперед ці виродки шукали дизельні генератори, а коли ми казали, що не маємо їх, бо «світло отримуємо зі стовпа», ричали у відповідь: «Нє врі! Как в сєлє можєт бить свєт са сталба!?». Тобто для них це було чимось фантастичним. У школі ми мали дев’ять електричних чайників, так вони всі ці чайники забрали, але без підставок, тобто без з дротів зі штекерами. Виходить, вони навіть електрочайника ніколи у житті не бачили! Тувінці весь час шукали місцеву владу, і запитали якось у нашої керуючої справами, де вона працює. Та відповіла з острахом: «У сільраді!». Тувінці почали реготіти з того, як смішно це звучить, і пішли далі. Їм навіть у голову не прийшло, що сільрада перекладається як «сельсовет».

Батьківський будинок, у якому жила Олена Швидка, стоїть на мальовничому пагорбі, з якого видно і сусіднє село Количівку, і сам Чернігів. 4 березня його зруйнувало снарядом, і родині довелося перебратися до сусідів. Однак за кілька днів, о 5 ранку, коли всі мешканці ще спали, окупанти прийшли і коротко наказали: «Вам полчаса, чтоб отсюда убраться». Вигнали й мешканців усіх вцілілих сусідніх будинків. Брат пані Олени зі своєю родиною тоді пішов жити до підвалу Іванівської школи, але сестру туди не пустив. «Там багато людей, хтось з них може тебе викрити. І тоді на тебе нічого доброго не чекає…», – сказав він.

- Ми пішли, як і багато інших родин, вигнаних з власних осель, просто по вулиці не знати куди, – згадує Олена Швидка. – Але майже у кожному будинку, що траплявся на нашому шляху, перед нами відчиняли двері і запрошували: «Заходьте до нас! Разом краще! Нас, щоправда, тут вже ого скільки, але ж то дурниці! Помістимося якось!». У мене перехоплювало подих від почуттів. Які ж все ж таки у нас надзвичайні люди! Згодом я оселилася у троюрідного брата, де теж було повно народу. Незважаючи на це, мене ніхто оркам не видав. Хоча ці звірі всюди питали про мене, люди відповідали, що я давно у Чернігові, що я поїхала до Польщі тощо. Одного разу, коли була облава, сусідки перевели мене городами на територію, яку вже перевірили. Загалом щодня вранці й увечері російські патрулі заходили до кожної хати, перераховували людей та перевіряли паспорти. Однак хто є хто, вони вже не питали. Ці покидьки кілька разів розмовляли зі мною, навіть не підозрюючи про те, що я – голова громади.

 

Подарунки «руського міра»

 

«… вони вбивали, не задумуючись»

 

Пані Олена переводить подих, і у її голосі починають бриніти сльози.

- З будинків виходити не дозволяли під страхом смерті і вбивали не задумуючись, – продовжує вона. – Сусідка бачила, як двоє росіян завели до будинку мого дядька, а згодом чула постріли. Після цього вона бачила, як ці вилупки вийшли з будинку і кинули до кухні гранату. Мабуть, перед цим вони відкрили газ, бо вогонь одразу сильно спалахнув і швидко охопив весь будинок. Дядько у мене був людиною безстрашною, у молодості він воював в Афганістані, й відтоді завжди казав усім правду в очі. Швидше за все, він сказав її і росіянам. Окупанти були такими злими на нього, що не давали забрати його кістки зі згарища протягом десяти днів, загрожуючи розстрілом родичам, які просили про це. За день до вбивства дядька померла моя бабуся. Хоча їй було 82 роки, вона могла б іще дуже довго жити. Але у нас закінчилися ліки, яких вона потребувала, а нових взяти не було де. Також бабуся повинна була своїми хворими ногами щодня спускатися до підвалу. У якийсь момент її серце просто не витримало. Коли моя мама попросила у росіян просити дозволу поховати бабусю на кладовищі, то почула у відповідь: «Харанітє, но нє факт, што вас прі етам нє застрєлят». Тітка постійно плакала: спершу вона поховала маму, наступного дня – чоловіка і, до того ж, втратила будинок. Це не описати словами…

Згодом пані Олена підрахувала, що у березні 2022 року смертність у її громаді порівняно з минулим роком зросла у 14 (!) разів. Літні та хворі люди не витримували поневірянь, що їх принесли окупанти: понад 200 осіб померли лише за місяць. Ховати їх довелося просто у дворах. Лише ті родини, обійстя яких межували з цвинтарями, змогли поховати там своїх близьких: загарбники стріляли по всіх, хто з’являвся не тільки на цвинтарі, але й просто на вулиці.

Тих хто помер під час ув’язнення у підвалі школи села Ягідне**, не дозволяли навіть виносити з переповненого підвалу, до якого зігнали все (!) населення села – 367 осіб: старих, дітей, жінок з немовлятами. Площа цього підвалу становила лишень 197 квадратних метри, таким чином на кожну людину припадало близько півквадратного метра. Не витримавши жахливих умов, десятеро осіб померли. Їхні тіла так і лежали у тісняві, а поруч з ними бавилися діти. Згодом, коли назбиралося 4-5 трупів, їх нарешті дозволили вивезти на тачках на цвинтар. Одначе коли чоловіки, які вивозили померлих, почали копати ями, по них вдарили з автоматів. Вони мусили сховатися до ями, яку копали, потім поспіхом скинути у неї тіла і втекли, навіть не присипавши їх землею.

Одного дня окупанти запропонували ув’язненим: «Атпустім дамой каждава, кто виучіт і красіва спайот нам гімн расії!». Але на цю пропозицію не пристав ніхто. Люди воліли краще вмирати у тісноті й задусі, ніж схиляти голови перед російськими потворами.

 

Так виглядало ув’язнення у шкільному підвалі села Ягідне, де рашисти тримали 367 осіб – все населення села

 

«Набагато легше стало, коли російському командиру під час обстрілів відірвало голову…»

 

Тим часом «асвабадітєлі» продовжили крадіжки, мародерство та катування. При цьому вони вбили 39 осіб місцевих жителів. У це число не входять ті, кого росіяни розстріляли на трасі М-01, що проходить через Іванівську громаду. У перші дні повномасштабного вторгнення Google Maps та інші навігатори вели всіх біженців та волонтерів саме по ній, а об’їзні дороги мало хто знав. Та повз росіян не проїхав ніхто: вони розстріляли всі машини, навіть не зупиняючи їх і не цікавлячись, хто всередині. Зрешечені кулями автомобілі ще довго стояли на трасі у калюжах крові.

 

Одна з розстріляних машин на трасі М-01 коло Іванівки

 

- Кількох наших жінок зґвалтували, але вони, мабуть, ніколи у цьому не зізнаються, – розповідає Олена Швидка. – Надто принизливо це. Ми у цей час, по суті, жили у підвалах. У сусідському будинку, у якому ми жили спочатку, підвал був дуже маленьким, і нас було дуже багато, тому часом там навіть місця не було, щоб присісти. Після кількох годин у скрюченому стані ноги так сильно затікали, що ти вже мусила повернутися до будинку, щоб прилягти на кілька годин. І це все під постійний акомпанемент пострілів та вибухів. Спали не роздягаючись, не знімаючи взуття. Всі, хто були в окупації, досі плутають дати, бо у підвалі всі дати змішалися. Бувало, сидиш у суцільній темряві, бо економиш свічку, і у якийсь момент зовсім втрачаєш відчуття часу. Перестаєш розуміти, день зараз чи ніч. Набагато легше стало, коли російському командиру під час обстрілів відірвало голову. Той, хто замінив його, був більш поблажливим до нас.

Цей командир встановив правила, згідно з якими мешканці Іванівки мали право пересуватися по селу з 10-ї до 12-ї години ранку, тримаючи у руці білу ганчірку. Це було великим полегшенням, бо кожен знав, що без ризику бути застреленим зможе піти до сусідів по молоко чи яйця. При цьому ризик загинути від снарядів та мін все одно залишався, бо обстріли тривали щодня практично без перерви: з 3 по 30 березня.

 

Воронка від російської ракети, випущеної з повітря, і звалені нею дерева у селі Скорінець

 

- Чи пам’ятаю я день звільнення? – перепитує пані Олена. – О, так! Я ніколи його не забуду! Коли орки нарешті втекли від нас, почалося затишшя, і ми потроху почали вибиратися зі своїх підвалів. Ми бачили, як «асвабадітєлі» тікають хто на чому, і згадували, як вони заходили до нас – організованими колонами по 150-200 одиниць техніки, наче на тронах, сидячи на своїх танках. Тоді вони розповідали, що Чернігів і Київ вже взято і що у нас тепер буде «правільная власть». А тепер оце вони драпали, як могли, забираючи із собою наше майно. Те, що забрати не могли, палили – іноді разом з хатами… Я тоді жила неподалік ЦНАПу, який ми відкрили 6 березня 2022 року. Тобто він був зовсім новенький, можна сказати, з голочки. І от його розбили, знищили, розграбували. Я не могла стримати сліз, дивлячись на те, що ці потвори з ним зробили. Поруч із ЦНАПом стояв наш новенький сміттєвоз, у якому ці виродки побили вікна і повиривали дроти, щоб його не можна було більше використовувати. Наші «швидкі» стояли без дверей і коліс. Коло сільської ради диміли руїни нашого клубу. Приватні будинки стояли без дахів та вікон. У повітрі пахло димом, а дорога була вкрита осколками. Зв’язку не було, та й свій телефон я закопала у перший день окупації, щоб він не потрапив до рук загарбників. Раптом я побачила військових, які виходили з господарського двору. У мене серце завмерло: «Росіяни!» Однак, на щастя, я впізнала серед них командувача Оперативного Командування «Північ» Віктора Ніколюка, якого добре знала особисто. Як я бігла до нього, а він до мене! Як він кружляв мене на руках по тій дорозі! Всі ж були переконані, що я загинула!

Так виглядав Іванівський ЦНАП ізсередини після втечі росіян

 

З автомобіля медичної служби російські мародери не полінувалися познімати колеса

 

Новенький сміттєвоз, знищений росіянами

 

У такому стані росіяни залишили після себе всю комунальну техніку

 

Першим, що зробила голова громади, було скликання в Іванівці загальних зборів. Вона хотіла побачити, хто вцілів, визначити головні проблеми і порадитися, що робити. Однак те, що прозвучало на зборах, набагато перевищувало її найгірші очікування. Згодом комісія сільської ради підрахувала, що у громаді, населення якої заледве сягає 7 тис. осіб, 226 будинків було зуйновано до фундаменту, а пошкодження різного ступеню загалом зазнали 2015 осель, близько половини усього житлового фонду! До того ж, повернувшись до своїх домівок, мешканці громади виявляли сліди жахливого плюндрування усього, що можна було сплюндрувати. В одному з будинків, наприклад, росіяни різали кіз, обробляли м’ясо і тут же спали, на підлозі, залитій козячою кров’ю.

 

Олена Швидка разом з депутатом сільської ради Володимиром Токарем, який волонтерив на початку війни, а нині служить у Збройних Силах України

 

Секта волонтерів

 

Однак будівля Іванівської школи, у якій вже сформувався кістяк активістів, вціліла, хоч втратила вікна і мала пошкоджений дах. У будь-якому разі вона постраждала менше, ніж всі інші комунальні будівлі. Ця школа і стала гуманітарним штабом громади. Тут сортували та роздавали допомогу, що її надсилали до Іванівської сільради міста і села цілої України, тут годували, обліковували, розподіляли будівельні інструменти та матеріали. Громада гула, мов пошкоджений хижаками мурашник. І хоч почуття гіркоти не проходило, робота з відновлення дала можливість людям переміститися у думках з минулого у майбутнє. Але минуле не відпускало.

- Найважче було перепоховувати тих, кого протягом окупації поховали у дворах, – розповідає пані Олена. – Причому треба було не тільки викопати тіло близької тобі людини, але ще й відвезти його до моргу у Чернігів, де давали заключення щодо причини смерті. Це було ще гірше, ніж ховати цих людей, адже автомобільний міст через Десну тоді ще не відновили. Моєму двоюрідному братові довелося нести до Чернігова кістки свого батька просто у рюкзаку через пішохідний міст…

 

Розбір завалів місцевими жителями та волонтерами й масштаби руйнувань. У такому стані був кожен другий будинок громади

Будинок в Іванівці, знищений росіянами…

 … та відбудований волонтерами

 

Пережити ці жахи допомогли волонтери, які приїхали з Києва, щоб відновлювати те, що зруйнували росіяни.

- Коли до нас прибули перші волонтери, нас надзвичайно вразив їхній вигляд, – зізнається пані Олена. – Багато з них були одягнуті у подертий (мабуть, мода така) одяг, мали на тілі татуювання та пірсинг і весь час знімали щось на телефони. Люди спершу дивилися на них з острахом. Мене питали: «Це що, секта якась?» Але потім, коли всі побачили, скільки користі від цих молодих людей, вони докорінно змінили свою думку. Вийшла досить непогана схема: ми надаємо їм житло, харчування і будівельні матеріали, а вони – лише свої робочі руки. Так ми відремонтували дві вулиці у Ягідному. Інші волонтери працювали по-різному. Часом вони мали все своє, часом просили тої чи іншої допомоги у сільської ради. Хтось привозив тільки будівельні матеріали, хтось – тільки інструменти. Для мене головним був сам рух, я розуміла, як важливо те, що люди бачать щодня, як ростуть стіни їхніх будинків.

Однією з перших допомогу Іванівській громаді надала Латвійська Республіка, доставивши гуманітарні вантажі та медичне обладнання. Також латвійці взяли на себе відбудову від фундаменту семи будинків у Ягідному. А ще вони взялися постачати будівельні матеріали згідно кошторисів кожного зруйнованого домогосподарства.

 

Колектив сільської ради на руїнах Іванівського будинку культури у День вишиванки 2022 року

Олена Швидка разом з Директором Чернігівської дирекції «Укрпошти» привезли перші пенсії до села Слобода

 

- Один чоловік, побачивши, що сталося у нас, просив підписати йому дозвіл на виїзд за кордон за офісною технікою, – розповідає пані Олена. – Мені всі довкола радили: «Не підписуй, а раптом це пастка, і він не повернеться! Він же призовного віку!». Але я чомусь тоді дуже всім довіряла, і, на щастя, жодного разу не помилилася. У Польщі цей чоловік домовився з одним банком про передачу нашій громаді тридцяти (!) вживаних комп’ютерів, а потім привіз нам ще й дизель-генератори…

Польсько-українська фундація «ПАУСІ» побудувала спортивний простір для реабілітації та відновлення здоров’я у селі Количівка, створила Молодіжний центр ініціатив у селі Анисів й реалізувала культурний проєкт «Збираймо коло  друзів» у селі Слобода. Спілка «Громадські Ініціативи України» облаштувала арт-терапевтичні кімнати в Іванівському та Количівському ліцеях, у Краснянській школі та Анисівській медичній  амбулаторії. Представники дитячого фонду ООН «ЮНІСЕФ» в Україні передали Іванівському ліцею 30 антисколіозних 1-місних учнівських комплектів (парта  і  стілець) для  початкової школи та 60 таких самих комплектів для середньої школи. Баришівська зернова компанія придбала обладнання та підключила комунікації для модульного містечка у селі Красному, де мешкають 36 осіб. Цей потік допомоги не вщухає, завдяки чому вже повністю відновлено понад 700 будинків, а 30 будують з нуля. Нещодавно запрацював відреставрований ЦНАП. Культурне життя громади перемістилося до єдиного вцілілого будинку культури – у селі Количівка, який зазнав лише незначних ушкоджень під час обстрілів. Інші будинки культури – в Іванівці, Ягідному, Слободі, Лукашівці, які росіяни перетворили на руїни, пішли на цеглу для будівельників.

 

Відбудова громади

Будматеріали привезли!

Модульне містечко у селі Красне, розраховане на 36 осіб

 

- Хоч відновлення громади йде дуже швидко, я мушу визнати, що російське вторгнення відкинуло нас на десятиріччя назад, – каже Олена Швидка. – Багато справ треба починати спочатку. Найбільше я тішуся тим, що всі наші школи, незважаючи на руйнування у минулому році, вже працюють, причому в очному режимі. Якщо громада роститиме дітей, вона матиме майбутнє. До нас вже повернулося 85% мешканців. Нам треба ще дуже багато зробити, але ми відчуваємо підтримку цілого світу і знаємо, що наші проблеми ми врешті-решт вирішимо. Найбільше, що нас зараз непокоїть, це новини з фронту. Навіть страшно подумати, що те, що ми пережили, може повторитися...

 

Голова Іванівської громади Олена Швидка дивиться у майбутнє з оптимізмом і щиро сподівається, що пережите не повториться ніколи

---

* Чернігівська обласна прокуратура вже оголосила кільканадцять підозр військовослужбовцям 55-ї мотострілецької бригади, що базується у столиці російської республіки Тува (Сибірський федеральний округу) – Кизилі. Саме вони були в Іванівці.

** У Ягідному перебував 228-й мотострілецький полк з Єкатеринбурга.