24 липня 2024
Децентралізація
Окупація, полон, катівня і погрози: історія молодого сільського голови, який пропри усе продовжує допомагати жителям громади

Окупація, полон, катівня і погрози: історія молодого сільського голови, який пропри усе продовжує допомагати жителям громади

Голова Софіївської громади Запорізької області Станіслав Захаревич провів 34 дні у полоні росіян і згодом виїхав з окупованої території, незважаючи на загрозу розстрілу на місці.

Автор: Дмитро Синяк


У річницю вторгнення багато добрих слів пролунало на адресу Збройних Сил України, волонтерів та наших західних партнерів. Це ті, від яких напряму залежав і залежить фізичний захист України. Всіх інших зазвичай об’єднують словосполученням «український народ». Насправді ж існує багато груп, які сприяють успішній обороні нашої держави. Одною з них є працівники місцевого самоврядування. Саме на їхню позицію орієнтувалися жителі тих чи інших населених пунктів на початку повномасштабного вторгнення, саме до їхніх слів прислухалися з особливою увагою та наслідували їхній приклад. На щастя, у більшості випадків голови громад займали проукраїнську позицію; вони виводили людей на мітинги проти окупантів, відверто сперечалися з ними, не боячись їхньої зброї і навіть очолювали місцеву самооборону. Одним з таких лідерів є голова Софіївської громади Запорізької області Станіслав Захаревич.

 

Станіслав Захаревич – голова Софіївської сільської громади

 

Майже за серіалом

 

У час вторгнення він був одним з наймолодших керівників громад в області. Коли восени 2022 року Захаревича обрали головою сільради, що складалася з 11 населених пунктів та 4,7 тисячі жителів, він мав лише 29 років. Станіслав закінчив історичний факультет Бердянського педуніверситету й після навчання працював вчителем історії та географії у школах свого рідного села Нельгівка, а також у сусідній Гюнівці. Згодом чоловік отримав ще юридичну та управлінську освіти і став депутатом районної ради Приморського району – наймолодшим за всю її історію. А тоді балотувався у депутати рідної сільської ради. Тодішній сільський голова Сергій Трофименко швидко зауважив енергійного молодика і запропонував йому посаду свого заступника. А за кілька місяців, наприкінці січня 2021 року помер у лікарні після тяжкої аварії.

- Я зовсім не хотів бути сільським головою, відчуваючи, що для цього мені бракує досвіду, – розповідає Станіслав Захаревич. – Також я не хотів ставати об’єктом для поливання брудом, що звично для політика. Але команда покійного голови мене вмовила. Що тільки не писали про мене опоненти! І що я маю мільйонні рахунки в офшорах, і що у мене кримінальне минуле. Навіть листівки з матюками на мою адресу по селах розкидали. Що я міг їм протиставити? У мене не було жодних зв’язків та грошей, а з родичів – лише мама. Я навіть власної машини ніколи не мав. Але несподівано для самого себе переміг з результатом 63%.

Згодом Захаревич довів, що обрали його недарма. На початку 2022 року Софіївська громада стала третьою у районі за обсягом залучених коштів з обласного бюджету після міст Приморська і Бердянська. Станіслав підібрав непогану команду, добився виведення з тіні великої частини місцевого бізнесу, облікував землі, які використовувалися незаконно і змусив користувачів платити земельний податок, ще й за подвоєними орендними ставками. У результаті роботи команди Захаревича, за обсягом зростання доходів Софіївська громада увійшла до трійки кращих громад Запорізької області із 67-ми. Сільська рада розпочала багато амбітних проєктів, але закінчити їх завадила війна.

 

Центр сімейної медицини 

Дитячий садочок у Софіївській громаді

Останнє довоєнне свято

До війни Софіївська громада планувала стати одною з найкращих для життя на всьому Запоріжжі

 

Перед світанком 24 лютого Захаревича розбудив телефонний дзвінок директорки однієї зі шкіл, яка спитала крізь сльози: «Станіславе Володимировичу, це правда, що почалася війна? Мої батьки з Мелітопольського району щойно дзвонили мені і казали, що поруч з їхньою хатою чути постріли!» «Заспокойтеся, все нормально, яка ще війна!» – суворо відповів Захаревич. Він і сам не хотів вірити у те, що відбувалося.

Сільська рада ретельно готувалися до різних сценаріїв: створювала укриття, розставляла бетонні блоки на в’їздах до сіл та знімала дорожні вказівники. Проте кожен її працівник сподівався, що найгіршого не станеться.

- Щойно дізнавшись про вторгнення, ми скликали нараду з працівниками сільської ради, згодом зібрали підприємців і попросили їх за можливістю запастися продуктами і пальним, яке могли б згодом використовувати наші екстрені служби, – згадує Станіслав Захаревич. – Потім ми зібрали нараду з лікарями. Робота не припинялася ні на хвилину майже цілодобово.

На третій день вторгнення на дорогах Софіївської громади з’явилася величезна колона російської бронетехніки – близько ста одиниць танків та бронемашин. Дехто з мешканців громади зустрічав їх хлібом-сіллю, але більшість наїжачилися, закрившись у хатах. Росіяни теж були налаштовані далеко не дружелюбно: у перші дні окупації вони розстріляли у Бердянському районі дві машини з цивільними селянами із Софіївської громади; один з них загинув, ще двоє отримали поранення. Проте й серед місцевих були такі, які не схилялися перед окупантами: коли росіяни залишили без нагляду просто у полі бензовоз та БТР, вночі хтось перетворив їх на яскраве вогнище.

 

Російські танки прямували до Запоріжжя дорогами Софіївської громади

 

Між двома вогнями

 

Але незважаючи ні на що, росіяни особливо не цікавилися тим, що відбувається у селах Софіївської громади. Їхні транспорти проїжджали громаду транзитом по трасі Маріуполь – Запоріжжя. Але у середині березня на Софіївському перехресті та у селі Зеленівка з’явилися російські блокпости.

- Тоді росіяни та «деенерівці», які чергували на цих блокпостах, намагалися більш-менш нормально ставитися до місцевого населення й нікого з наших не чіпали, – веде далі Станіслав Захаревич. – Зате до біженців з Маріуполя, яких ставало дедалі більше, вони були налаштовані дуже погано. Вони весь час прискіпувались до них, перекидали догори дригом їхні речі і повторювали: «Почему вы выезжаете? Завтра Запорожье станет вторым Мариуполем! А в Марике, наоборот, все будет хорошо. Вот сейчас нацистов выбьем, и жизнь наладится!» Щастя, що їх майже ніхто не слухав. Наші люди зустрічали маріупольців, годували їх та розселяли у дитячі садочки, будинки культури та власні оселі. Приймали як рідних.

 

Мітинг за Україну в окупованому Бердянську 28 лютого 2022 року

 

Софіївської громади зітхнули вільніше. Станіслав Захаревич із командою намагалися забезпечити селян усім необхідним. Домовилися з підприємцями, які мали певний запас дріжджів, що ті пектимуть хліб і не продаватимуть його за захмарними цінами. Організовували доставлення з неокупованої території гуманітарної допомоги та ліків. Робили все, щоб комунальні структури працювали у звичайному режимі.

На початку червня окупаційна влада нарешті звернула увагу на «Софіївські села». У той час Станіслав Захаревич залишився останнім головою громади у районі: всюди вже було призначено гауляйтерів.

- Я, звичайно, був свідомий того, що рано чи пізно за мною прийдуть і що краще буде виїхати до цього, – розповідає він. – Але мене стримувало те, що я не маю навіть формальних причин для втечі. Мені майже ніхто не погрожував (лише раз телефоном), мене ніхто не проганяв, у мене не було обшуків. Чи маю я право за таких умов виїхати, залишивши напризволяще людей, які щойно обрали мене: головою громади я став 12 листопада 2021 року? Я залишився. А потім вже було пізно…

Одного дня військовий «ДНР» та двоє місцевих поліцейських-зрадників приїхали до будинку Захаревича, «щоб запропонувати йому посаду виконуючого обов’язки мера міста Приморськ». А коли він відмовився, наказали їхати з ними. Місцеві жителі, які швидко збіглися звідусіль, заявили, що «не віддадуть голову», підприємці пригрозили перекрити виїзд із села. «Деенерівець» у відповідь погрожував каральним рейдом російської армії. Ситуація накалялася й невідомо чим би закінчилася, якби Станіслав сам не попросив людей відійти від машини. Він сказав, що поїде до Приморська «на розмову» – треба так треба.

- Мене повезли до відділення поліції Приморська й там почали усіляко тиснути, вимагаючи, щоб я очолив місто, – розповідає Станіслав Захаревич. – До мене приводили місцевих депутатів і підприємців, теж, звісно, під дулами автоматів, і казали їм: «Это ваш будущий мер, он, правда, еще не согласен, но это вопрос времени». А мені казали: «Все с нами работают, один ты выпендриваешся!» Через 7 годин таких «вмовлянь» мені повідомили, що додому я не їду. На голову наділи чорний пакет і відправили до Бердянської колонії №77. Там якийсь кавказець у чорних окулярах сказав мені, що я маю подумати ніч, чи хочу я «залишатися зі своїм народом». Але ні наступного дня, ні через день за мною ніхто не прийшов. Ця ніч розтягнулася для мене на 34 доби.

 

У камері. Розповідає Станіслав Захаревич

 

«У моїй камері цілодобово працювало опалення, через що було дуже спекотно, у травні було десь градусів тридцять п’ять. Трохи подихати можна було через привідкрите вікно за решітками. Цивільних полонених виводили на двір раз на два тижні і не більше, ніж на півгодини, військових взагалі не випускали. Разом зі мною сиділи оборонці Маріуполя та колишні військові, але більшість були цивільними, і кільком з них ще не виповнилося навіть 17 років. Усіх бранців зазвичай звинувачували у «тероризмі та партизанщині».

Понад усе в’язні хотіли знати, що відбувається на фронті, і саме про це розпитували кожного новоприбулого. Коли я розповів про потоплення ракетного крейсеру «Москва», у камері було справжнє свято.

Навпроти нашої була камера, у якій тримали сімейну пару: чоловіка та дружину. Далі за коридором розмістилися дві катівні, де мало не щодня проводили «виховну» роботу. На четвертий день мого ув’язнення, вранці 28 квітня, я випадково побачив, як співробітники ФСБ вивели із сусідньої камери дідуся. Згодом протягом години з лишнім вони жорстоко катували його. Усі чули, як він кричав і як реготали вони. А потім, коли «ефесбешники» принесли непритомного дідуся назад, вони забрали мене.

Катівня вражала. Посередині стояв залізний стіл з двома металевими лавками та дві великі ємності з водою, десь по літрів по вісімдесят. На поличках на протилежній стінці лежало різне приладдя для тортур, наче у Середньовіччі: колючі, ріжучі предмети, електроінструменти... Підлога була залита водою та кров’ю. Один з катів, той, якого всі називали Андрєєм, запитав, чи готовий я до співпраці.

- Або ти погоджуєшся зараз стати виконуючим обов'язки мера Приморська, або ми зараз ламаємо тобі обидві ноги, – сказав він.

Я відповів, що не хочу не тільки ставати мером, але й будь-ким, і взагалі не хочу працювати ніде, тому прошу мене відпустити.

- Е ні, такий варіант не підходить!

Андрєй підійшов до полички з інструментами, взяв звідти кувалду і сказав тим, що в масках:

- Тягніть його сюди, будемо ламати!

Мене взяли під руки і потягли до нього.

- Ну що, згода чи ноги? – запитав Андрєй.

Я пам’ятаю це вже наче у тумані. Я нічого не міг сказати, мене наче заціпило, лише махав головою: «Ні!» Не знаю чому, але кати так і не здійснили свої погрози. Можливо, вони боялися реакції людей, які дуже активно обговорювали у соцмережах моє викрадення, висловлюючи щире невдоволення з цього приводу.
Потім кати сипали погрозами, обзивали мене засланим казачком, агентом СБУ, запевняли, що я зогнию у цій в’язниці, але вже не чіпали. Я повернувся до камери.

Дні потяглися сірі. У якийсь момент я перестав сподіватися на звільнення: мені повідомили, що мене не випустять, бо я «упрямый, дєрзкий и идейный». Але вісті, отримані від нових в’язнів, вселяли надію. У травні один з них розповів про вдалу оборону Збройних Силу України у Донецькій та Харківській областях і про те, що росіянам не вдалося переправитися через Сіверський Донець. Якось уночі ми почули гул літаків та ракет. Вони летіли, як видавалося нам, з півночі, з території, яку контролювала Україна. Це вселяло надію, перемішану зі страхом: якщо окупанти відступатимуть, то, швидше за все, просто переб’ють усіх нас. Я у відчаї казав, що не проти, аби українська авіація та артилерія рознесли нашу в’язницю на друзки, нехай навіть і зі мною.

Потім окупанти повідомили, що мене мають обміняти, так само, як Мелітопольського міського голову Івана Федорова. Я розсміявся, коли вперше почув таке: хто я, а хто Федоров! І тут раптом мене викликають на розмову до «заступника начальника Бердянської ФСБ».

Ця розмова пройшла вже без тортур. Мене вразило те, наскільки добре цей «заступник» підготувався до неї. Він озвучував такі факти з мого студентського життя та з часів моєї роботи у районній раді, про які я і сам давно забув. Потім «ефесбешник» сказав, що мене відпускають за умови дотримання трьох заборон. Перша: заборона на виїзд з території громади, «інакше мене буде розстріляно на першому ж блокпості, а мій труп ніхто не знайде». Друга: заборона говорити будь-що погане про росію з такою ж погрозою. Третя: мені заборонено звільнятися. Я сказав, що не можу працювати інакше, як за українським законодавством та під українським прапором. «Ефесбешник» презирливо скривився, махнувши рукою: «Ладно, побудешь председателем сельсовета, пока мы не назначим своего человека, а тогда пойдешь в школу работать учителем».

 

Станіслав Захаревич до війни… і у день звільнення з російської в’язниці

 

Втеча

 

Захаревичу повернули його телефон, і він набрав маму і друзів, які приїхали й забрали його. Протягом двох тижнів після ув’язнення він ходив, як п’яний, вдихаючи свіже повітря і нарешті харчуючись нормальною їжею. За час полону Станіслав втратив 8 кг.

Але спокою йому не дали. За кілька днів після звільнення до громади приїхав бойовик «ЛНР» на прізвище Кічігін, який згодом обійняв посаду «голови Військово-цивільної адміністрації Бердянського району» і навіть пережив замах на своє життя(16 січня цього року його машину підірвали у Бердянську). Він передав через місцевих жителів наказ під страхом «серйозних проблем» наступного дня приїхати голові Софіївської громади до Бердянська. Разом з головою мали прибути керівники усіх комунальних закладів та установ громади.

Станіслав Захаревич поїхав до Бердянська сам, сказавши керівникам, що їхати не потрібно. Розмова з колаборантами тривала більше чотирьох годин. Вони вимагали контактів усіх керівників, списків всіх пенсіонерів тощо.

- Я нічого не передаватиму, – коротко відповів сільський голова.

- Тобі, як видно, мало було 34-х днів в’язниці, тебе, як видно, там погано виховали, – пригрозили йому. – За два дні щоб приїхав сюди з усіма списками!

Цієї миті Станіслав зрозумів, що треба тікати. Так у нього хоча би залишався шанс зберегти життя. Він дуже боявся, що за ним прийдуть вже наступного дня. Але йому пощастило: загарбники відзначали день росії, і їм було не до сміливого проукраїнського сільського голови. Скориставшись цим, Захаревич разом із мамою виїхав до Мелітопольського району, оселившись там у знайомих неподалік блокпоста. Там його шукали б менш за все.

Щойно приїхавши, Станіслав одразу ж спробував домовитися з перевізниками про поїздку на вільну від окупантів територію. А це було непростою справою, адже історія Захаревича набула розголосу. Про його непокору завойовникам ходили легенди, які люди стиха переказували одне одному. Тому перевізники навідріз відмовлялися мати з ним справу.

Врешті-решт один таки погодився, але попередив Станіслава: «Якщо тебе упізнають на блокпосту, одразу ж розстріляють». Їхня машина минула 14 таких блокпостів, і на кожному Захаревича змушували виходити й розповідати, куди й чому він їде. Однак ніхто з росіян навіть уявити не міг, що голова громади може бути таким молодим, тому особливо його не перевіряли. 13 червня минулого року утікач нарешті опинився у відносно безпечному місці.

 

Гауляйтери

 

Знявши для себе і мами кімнату, він з головою занурився у роботу. Спершу намагався організувати доставку гуманітарної допомоги до своєї громади. Їжі у селах влітку не бракувало, а от з ліками була біда. Станіславу вдалося передати 6 партій ліків та кілька партій продуктових наборів з особливо дефіцитними продуктами.

У липні у нього з’явився офіс, який надала керівниця туристичної компанії – лише за сплату комунальних послуг. Там Захаревич відкрив гуманітарний штаб для допомоги переселенцям, яких ставало дедалі більше. Їм і зараз допомагають продуктовими наборами, засобами гігієни, ковдрами, постільною білизною, теплими речами, лампами на сонячних батареях, спальними мішками тощо.

 

Гуманітарний штаб у Запорізькому турагентстві

 

Наприкінці вересня минулого року передати допомогу на окуповані території стало неможливо. А 15 грудня окупанти перервали зв’язок окупованих територій. Відтоді Станіслав Захаревич створює базу даних колаборантів із фото- та відеодоказами зради. Місцеві жителі охоче допомагають йому у цьому. Більше того: колаборанти самі почали активно присилати компромат одне на одного, щоб убезпечити себе на випадок відступу росіян.

- Я знаю, що орки зараз маніпулюють суспільної думкою та нав’язують людям тезу, що усіх, хто залишився під окупацією, Україна вважає зрадниками, – розповідає Станіслав Володимирович. – Це не так. Я знаю багатьох пенсіонерів, які, отримавши російську пенсію, переводять її у гривні й перераховують на допомогу ЗСУ. Зрадниками є лише ті, хто ходили по хатах й агітували за «руській мір», хто навчали дітей у школах любити путіна, хто видавали росіянам громадських активістів та бійців АТО. Вони обов’язково будуть покарані після перемоги.

Завдяки своїм зв’язкам у громаді, Станіслав Захаревич знає про все, що відбувається на окупованій території.

 

Роздача гуманітарної допомоги мешканцям Софіївської громади у Запоріжжі

 

- Незважаючи на те, що близько 40% населення громади виїхало, окупанти у листопаді відкрили 5 із 6-ти наших закладів освіти, набравши до них персонал, м'яко кажучи, посередньої якості, – розповідає він. – У громаді працюють і сімейний лікар, і фельдшери, але ліків майже немає. Ті, що приходять з росії, зазвичай неякісні і надзвичайно дорогі. До речі, ціни на окупованій території на продукти харчування вищі у 2-2,5 рази, ніж на території, підконтрольній Україні. Побутові товари дорожчі подекуди у 4-5 разів. При цьому окупанти вимагають, щоб торгівля йшла у рублях, а курс встановили грабіжницький: один до одного. (На чорному ринку за одну гривню дають два рублі). Якщо спочатку загарбники намагалися задобрити людей високими виплатами, то тепер постійно скорочують їх. Якщо, наприклад, вчителі на початку вторгнення могли отримувати від 50 до 90 тис. рублів на місяць, то зараз вони отримують по 20-30 тис. рублів, а дехто і 20 тис. не має. Частині колаборантів окупанти затримують заробітну плату. Соціальні виплати отримують далеко не всі мешканці громади, які його потребують. Причому люди підозрюють, що гроші застрягають у кишенях шести новопризначених у громаду гауляйтерів.

Вони з’явилися вже через два тижні після втечі Станіслава Захаревича. Те, що п’ять з них немісцеві, дає Станіславу підстави вважати Софіївську громаду патріотичною, «адже у ній майже ніхто не хоче співпрацювати з «визволителями».

Цікаво, що призначаючи гауляйтерів, орки зовсім заплуталися у місцевому адміністративному устрої. Так, за їхніми документами, на території 11-ти сіл формально діє «Коларовская (стара назва Софіївської громади ) объединенная территориальная община (ОТО)» та «Зеленовская ОТО», обидві з центром у селі Коларівка. Громада відноситься начебто до Приморського району, але всі адміністративні функції на її території виконує так звана «ВГА Бердянського району». При цьому, наприклад, у нових документах про шлюб вказується, що вони видані «Симферопольским районным отделом». Різняться і формальні посади гауляйтерів. Хтось із них за документами є головою «Коларовской ОТО» і водночас заступником голови «Зеленовской ОТО»; хтось є старостою, а хтось – головою сільради. Плинність кадрів, яка з часу окупації посилилася у рази, лише збільшує цю плутанину.

 

Не уявляєте, як люди радіють «бавовні»!

 

За словами Станіслава Захаревича, роботи у громаді майже немає. Частину

сільгосппідприємств, які були основою заможності Софіївки та інших сіл, окупанти розікрали. В багатьох фермерів «визволителі» закуповують зерно за значно нижчими цінами, ніж були до повномасштабного вторгнення. Відповідно, підприємці зменшують заробітну плату своїм працівникам та навіть скорочують їх. Так, на підприємстві одного з колаборантів один і той же працівник у різні місяці отримував 15 тис. руб., 12 тис. руб. та 9,5 тис. руб., після чого його звільнили, пообіцявши у березні знову взяти на роботу.

Трапляються й випадки, коли люди отримують виплати від окупантів фальшивими грішми, яких на окупованих територіях тепер дуже багато. При цьому у деяких місцевих магазинах та навіть на пошті перестали давати решту, пропонуючи взяти на ці гроші товар або ж записуючи борг у спеціальний зошит, який люди одразу ж охрестили «зошитом депозитів».

Усе це відбувається на фоні постійного терору: облав, побиттів, викрадень тощо. За підрахунками Станіслава Захаревича, близько 40 жителів громади вже пройшли через російські катівні. Троє з них досі утримуються під вартою за фальшивими звинуваченнями. Одну людину закатовано до смерті. Майно всіх, хто виїхав, окупанти конфіскують. Так, наприкінці січня вони оголосили про «націоналізацію» будинку сільського голови, помстившись йому за втечу.

- До реформи децентралізації наша громада була далеко не така згуртована, як зараз, – каже Станіслав Володимирович. – Кілька сіл, у яких переважає українське населення, трималися особняком, так само, як і села з болгарським населенням чи зі змішаним населенням. Раніше ці села входили до складу 6-ти сільських рад. Створивши певну фінансову самодостатність громади, ми спробували об'єднати людей довкола спільних ідей. Одною з них була ідея загального добробуту. У нас вийшло. Вже за кілька місяців люди відчули певну спільність. А кількість податкових надходжень зросла настільки, що навіть зараз, враховуючи те, що жодні податки до бюджету громади вже рік як не сплачуються, а на наших рахунках є кошти. І не дивлячись на всі прогнози гауляйтерів, ми всі свої зобов'язання перед людьми виконуємо.

З особливою радістю сільський голова розповідає про те, як Збройні сили України нещодавно накрили кілька складів та баз окупантів у двох селах громади.

- Ви навіть уявити не можете, як люди в окупації радіють подібним речам, – розповідає він. – Нікому непотрібні ані росіяни, ані путінська росія. Усі чи, принаймні, абсолютна більшість, чекають на перемогу України! Моя позиція така: нехай кожен зробить для перемоги все, що у його силах, і тоді вона обов’язково станеться. Й Софіївська громада знову перетвориться в одну з найкращих в нашій області.

Теги:

історії війни репортаж історії війни спецпроєкт

Область:

Запорізька область

Громади:

Софіївська територіальна громада

Джерело:

Поділитися новиною:

Коментарі:
*Щоб додати коментар, будь ласка зареєструйтесь або увійдіть