Звичайні мешканці Нідерландів намагаються зробити все можливе, щоб полегшити українцям перебування на чужині. На знак подяки вони завжди отримують запрошення до України – після перемоги.

Автор: Дмитро Синяк

---

Шестирічний Нікіта дуже непосидючий, точнісінько, як Петрик П’яточкін. Він має бути одночасно в усіх місцях, все побачити та почути, все помацати й усім побавитися. Мамі дуже важко з таким непосидою. Тим більше без тата. Тато Нікіти на війні. Нікіта не дуже це розуміє, йому просто шкода, що тата немає поруч. Нікітина мати, Настя*, не хоче розповідати про чоловіка, надто щемлива це для неї тема. Він пішов до військомату сам, щойно почувши про російське вторгнення, а тепер воює десь далеко на сході.

Далеко – це набагато дальше, ніж раніше, коли Настя зі своєю мамою, пані Ліною, жили у Києві. Тепер вони живуть у голландському місті Остерхаут. Тут лише 57 тис. жителів – трохи менше, ніж, наприклад, в Ірпіні. Після тримільйонної української столиці Остерхаут видається українським жінкам невеличким містечком.

Родина шестирічного Нікіти знайшла прихисток у Голландії, проте мріє повернутися до України

 

Вони живуть у місцевій лікарні, що називалася «Амфія». Амфітріон – грецький бог гостинності, від його імені і походить назва лікарні. Після того, як кілька років тому у сусідньому місті – Бреді побудували новий медичний центр, кілька верхніх поверхів лікарні Остерхаута стоять без діла. Щойно почалася війна, мерія Остерхаута, виправдавши цим назву лікарні, орендувала вільні приміщення для українських біженців. Вони приїжджали сюди автобусами і машинами – перелякані, розгублені, у безнадії та розпачі. З Києва, Кривого Рогу, Одеси, Сум, з Донецької області…

 

Лікарня голландського міста Остерхаута «Амфія», три поверхи якої мерія орендує для українців

 

Голландці відреагували на біженців з України напрочуд добре. Багато місцевих жителів приносили їм свої речі та давали гроші, а ще – працювали для них як волонтери: прибиральниками, кухарями, перекладачами, черговими. Дехто з місцевих жителів ще пам’ятав розповіді своїх дідусів та бабусь про окупацію Голландії Третім Рейхом у 1940 році та жахливі бомбардування Нідерландів, внаслідок яких було майже повністю знищено давній Роттердам.

 

Український прапор на подвір’ї мерії голландського містечка Райан з 24 лютого

 

Одним із тих, хто щодня приходив до «Амфії», був Стефан Вербейк, високий стрункий чоловік із сивим волоссям і бородою. Він – бельгієць, одружений із голландкою. Вже 14 років Стефан живе і працює у Голландії. Зараз він обіймає посаду оперативного менеджера і за службовим обов’язком відповідає за багато речей, пов’язаних з українцями. Зокрема, возить їх до місцевих секонд-хендів, де вони можуть безкоштовно взяти не тільки одяг, але посуд, меблі, побутову техніку та й взагалі все, що завгодно. Мерія Остерхаута домовилися про це з власниками «секондів». Так Стефан і познайомився з Настею. А головне – з Нікітою.

 

Стефан Вербейк разом з Нікітою

 

- Цей хлопець вкрав моє серце, – усміхається Стефан. – Він просто надзвичайний! Нікіто, ходи сюди!

Хлопчик погано розуміє англійську, а тим більше голландську, та для спілкування зі Стефаном йому не потрібна жодна мова – друзі розуміють одне одного з півслова. Нікіта радісно стрибає в обійми Стефана і той кружляє його над головою, наче літак. «У-у-у-у-у!», – щасливо гуде Нікіта, зображаючи звук двигуна.

Мама Нікіти теж щасливо спостерігає за цією сценою.

- Стефан був першим місцевим жителем, з яким ми познайомилися, – розповідає вона. – Він дуже допоміг нам. Ми були у шоці, нічого не розуміли, не знали ані місцевих звичаїв, ані законів. Англійською я розмовляю зовсім трошки, тож порозумітися ми не могли. Й речей у нас майже не було. Ми ж не збиралися виїжджати за кордон, думали, ось перечекаємо трошки – і додому. А бачите, як воно вийшло…

 

За кермом голландської «тачки»

 

- У Києві ми жили на Лівому березі, на Русанівці, – додає Настіна мати – пані Ліна. – 26 лютого втекли звідти до родичів у Фастів. Там неподалік Біла Церква і Васильків, по яких весь час гатили росіяни, через що постійно оголошували повітряні тривоги. Крім того, кілька разів російські війська намагалися прорватися до Фастова, щоб оточити Київ. На третьому тижні такого життя я перестала їсти і спати, а коли почула про масові зґвалтування у Бучі, мене просто накрило. Думала, збожеволію. В один день ми зібрали речі й поїхали до Львова. Нікого там не мали, поїхали просто в нікуди. Але у Львові нам несподівано запропонували їхати до Польщі. Я шість років працювала в Іспанії – доглядала там літнього дідуся, тож ми думали спочатку пробиратися туди. Але чоловік доньки знайшов знайомого поляка у Нідерландах. Так ми й опинилися в Остерхауті. І тут зустріли Стефана.

 

Центр голландсько-бельгійського міста Барле-Гертог

 

На питання, чи не ревнує його дружина до українки, Стефан замислюється на кілька секунд, а потім впевнено відповідає:

- Так!

І заходиться щирим сміхом.

- Деколи у моїй машині їдуть одразу шість українських жінок – яка б дружина тут не ревнувала! – сміється Стефан. – Але що поробиш – така робота. Чесно кажучи, для мене й самого було несподіванкою те, що мені так припали до душі цей маленький українець і його родина. Мої син і донька вже дорослі, але разом із тим не настільки, щоб зробити мене дідусем. Мені тільки 44… Дружина одного разу сказала мені: «Хто такий цей Нікіта? Вдома ти тільки про нього й говориш!». Тому я запросив всю родину до себе на вечерю. Це було непросте рішення, бо ми завжди розділяємо сім’ю і роботу.

Настя вже настільки довіряє Стефану, що без проблем відпускає сина на прогулянку з ним. Хлопчик спілкується зі своїм дорослим другом переважно через Google Translate. Зрештою, слова їм зазвичай непотрібні.

 

Під час спільного розважального походу

 

- Ми дуже здружилися зі Стефаном, у нього прекрасні діти і дружина, – розповідає Настя. – Мій чоловік, звісно, знає про цю дружбу і не ревнує мене. Він знає, як нам було б важко без тої допомоги, яку ми отримуємо від Стефана. А найважче було б Нікіті. Ми хочемо, щоб після перемоги Стефан приїхав до нас у Київ, де ми могли б віддячити йому за все те добро, яке він зробив для нас.

Стефан усміхається: він має вже понад три десятки таких запрошень від українців.

Нікіта ходить до голландської школи, яка надзвичайно подобається йому. Якщо до школи не пускають через хворобу, влаштовує скандал. Хлопчик чудово рахує та знає кілька слів голландською. Йому дуже подобається у Нідерландах. Але його мама і бабуся мріють про повернення до України.

- Голландці дуже приязні до нас і дуже допомагають нам, але до кінця не розуміють, що у нас на серці, – зітхає Настя. – От питає хтось з них: «У тебе все добре?» «Так, – відповідаю, – дякую, все добре». А він тоді знову: «А чому ти тоді не весела? Ти ж тепер у безпеці». Як ти поясниш, що не можу я веселитися без чоловіка, якому весь час загрожує небезпека; на чужині, далеко від друзів та рідних, без дому, без своєї країни, яку зараз нищить ворог?! Вони не розуміють… Більшість з нас хоче додому.

Стефан не заперечує.

- Сказати по правді, раніше про Україну я знав тільки те, що там є Чорнобиль і багато корупції, – каже він. – Я ніколи не цікавився тим, хто є українським президентом. Тепер я знаю про вашу країну дуже багато і хотів би побувати у ній. Особливо у Києві. Я вважаю, що дружба, яка зав’язалася між нашими родинами, на все життя. Швидше б тільки закінчилася ця божевільна війна, яка досі не вкладається у мене в голові! Тепер весь світ має допомогти Україні здобути перемогу, бо від цього залежить доля самого цього світу.

 

Звичайна голландська вуличка

 

Нікіта пустує, Стефан споглядає за ним з лагідною усмішкою. Настя, усміхаючись, дивиться на них обох. А трохи вдалині тріпотить на одному з фасадів український прапор. Цих прапорів тепер дуже багато не тільки по всій Голландії, але й по всій Європі. Їх піднімають перед меріями і парламентами, перед звичайними школами і престижними університетами. Це тепер символи нескореності і боротьби за справедливість, а ще – ознака тісного зв’язку між народами Європейського Союзу та українцями. І судячи з історії Нікіти та Стефана, цей зв’язок надовго.

---

* Прізвища Насті та її мами не вказуються за їхнім бажанням