Авторка: Оксана Якуніна

---

Українські жінки –   справжні героїні, вони зі зброєю в руках зупиняють ворога, народжують і виховують дітей у підвалах, волонтерять і допомагають своїм чоловікам. Вони розганяють хмари невпевненості, песимізму, тролять ворога, надихають своїми вчинками інших, діють і наближають нашу Перемогу.  Саме про них хочеться написати, аби зафіксувати для історії їхні емоції, думки, почуття. Кропивниччина  є географічним центром України. Війна тут вже досить близько, і для тих, хто не на передовій, її чути через звуки сирени і вибухи.  Військова загроза об’єднала жінок спільною метою і, попри страшні новини з фронту, вони продовжують жити і тримати стрій.

 

«Я  нікуди не збираюся, бо я у себе вдома!»

 

З Аліною Самченко ми говорили після нічної восьмигодинної безперервної повітряної тривоги. На Кіровоградщині до середини березня було відносно тихо, якщо не враховувати повітряні тривоги по кілька годин. Аліна написала мені, що пропонує не переносити розмови і що вона готова поговорити, незважаючи на те, що всю ніч просиділа з семирічним сином у підвалі.  Ця відважна жінка з Маловисківської громади стала мотиватором для своїх колег та згуртувала жителів  громади. Аліна чекає другу дитину. Проте вона виконує обов’язки директора місцевого ліцею та стала координаторкою волонтерського об’єднання «Кулінарна сотня».

«На третій день війни я прокинулася о четвертій ранку.  Мені не давала спокою думка, як і чим  я можу допомогти. Взяти в руки зброю – не можу, важке піднімати – не можу. Бо … вагітна, на восьмому місяці. Чекаю другу дитину. Але розуміла, що потрібно щось робити. Напередодні у громаді закінчився хліб і жителі почали панікувати, скуповували дріжджі, борошно.  Мала теж вдома дріжджі і вирішила приготувати пиріжки. Я їх спекла і вже о 10 ранку мою випічку куштували наші захисники на блокпостах у громаді», – згадує Аліна Самченко. 

Колеги з ліцею безкінечно телефонували Аліні, пропонували допомогу, обіцяли підтримку і дуже хотіли включитися у роботу.

«У ліцеї 100 працівників, усі патріоти, з активною громадянською позицією, готові були підтримувати один одного та своїх захисників. У нашій громаді дуже швидко створили штаб, який у тому числі координує діяльність усіх волонтерів. Повідомили керівництво штабу, що наш ліцей готовий допомагати. Надійшло замовлення готувати їжу для захисників, які цілодобово чергували на блок-постах та перебували у військкоматі. Почалося з того, що ми кинули клич усім нашим працівникам. Прийшло дуже багато людей і не тільки співробітників ліцею. Ми розділилися на кілька команд. Одна команда – ліпила вареники, інша – організувала збір продуктів, ще одна команда  плела сітки для наших воїнів», – ділиться виконуюча обов’язки ліцею Маловисківської громади.

 

Виконуюча обов’язки Маловисківського ліцею Аліна Самченко та заступниця директора Галина Ільченко готують голубці для захисників.

 

- Аліно, а з чим вареники ліпили?

«Начинки були різні, але  дівчата говорять, що наші вареники заряджені на Перемогу та любов! У перший день ми зліпили майже три тисячі вареників.  І практично кожного дня ми продовжуємо ліпити їх більше 1000 штук.  Далі штаб попросив нас переключитися на виготовлення голубців, пельменів. З власної ініціативи ми ще й робимо печиво у вигляді сердечок.  У штабі громади нас почали називати «Кулінарна сотня». Ви знаєте у громаді всі включилися у волонтерську діяльність, абсолютно кожна  територія вносить свій вклад і допомагає нашим захисникам», – розповідає волонтерка.

 

«Кулінарна сотня» щодня ліпить до 1000 вареників

 

- Аліно, ви сказали, що чекаєте на дитину.  Ви – залишилися вдома, організовуєте навчальний процес для дітей, займаєтеся волонтерством, живите у підвалах. Ви - мужня жінка! Можливо, варто виїхати на Західну Україну чи за кордон. Ви не думали про це?

– Я впевнена, що все буде добре, я вірю у наші Збройні сили і Перемогу України. Ви знаєте, у мене є можливість виїхати за кордон до родичів, але я не хочу. Хоча хтось подумає, що я несповна розуму.  Але зараз я потрібна тут,  моїм колегам, рідним, друзям. Не всі можуть взяти до рук зброю, але кожен може допомагати на  своєму робочому місці та волонтерити. Уявіть, якщо усі виїдуть, тоді й України не буде. Я ж нікуди не збираюся, бо я у себе вдома. Моя дитина народиться в Україні, дуже сподіваюся, що вже після нашої Перемоги. Проте вже маю домовленість з місцевою акушеркою, яка готова допомогти мені з народженням дитини. Знаю, що це буде хлопчик. Мої колеги, жартуючи, запитують мене, як назву козака: Байрактар чи Джавелін… Переконана: життя переможе в Україні!

– Аліно, якби у вас була можливість звернутися до політиків, від яких залежить рішення закрити небо над Україною, щоб ви їм сказали?

- Як мама 7-річного сина і мама, яка очікує через місяць народження ще однієї дитини, я переконана – чужих дітей не буває. І  якщо сьогодні  вони нам не допоможуть зберегти життя наших дітей, не відомо, що буде завтра з їхніми. Не  дай Боже їм колись тримати дитячу руку всю ніч. Кожна мама найбільше хвилюється за свою дитину, за дітей, які зараз на війні. Якщо вчасно не закрити небо діти гинутимуть не лише в Україні.

 

Один із підрозділів Новоукраїнського жіночого батальйону

 

Оксана  Мошгягул:  «Я звертаюся до усіх матерів світу: допоможіть закрити небо над Україною!» 

 

Війна випробовує громади на стійкість, перевіряє, чи зможуть громади у черговий раз об’єднатися і дати відсіч ворогу чи будемо німими рабами. «Та російським окупантам нас ніколи не зламати, особливо жінок», – каже мені Оксана Мошнягул, заступниця директора ліцею Новоукраїнської територіальної громади. 

– Наші найактивніші жінки зібралися вже в перший день війни у місцевому будинку культури «Ювілейний», обговорювали те, що сталося. Зізнаюся панікували, боялися, але розуміли, що потрібно не дивитися страшні новини, а щось робити руками, тоді й голові буде легше. Вирішили спочатку плести маскувальні сітки. Плели мовчки, бо були налякані, але з часом тривога проходила. Ми розуміли, що наші чоловіки воюють на передовій та охороняють нашу громаду, а ми вирішили, що відкриємо свій фронт – плестимемо сітки, в’язатимемо шкарпетки,  килимки, шитимемо балаклави для українських солдат. Будемо ліпити вареники, пиріжки, допомагатимемо переселенцям, щоб вони не відчували себе чужими. 

Так у громаді з’явився Новоукраїнський жіночий батальйон, а Оксана Мошнягул стала однією з  неофіційних його командирок. Сьогодні він має окремі підрозділи у мікрорайонах міста, на територіях громади і навіть Новоукраїнського району.

«У батальйон «мобілізували» жінок, які  хочуть і можуть передати свої вміння для спільної справи. Зв’язок тримаємо через месенджери, там обговорюємо ідеї та допомагаємо одна одній з матеріалами та необхідним обладнанням. Окрім сіток, шкарпеток, дівчата подали ідею плести килимки-сідушки для наших воїнів. Ідея виявилася корисною, швидко виготовили крючки, провели майстер-класи і до роботи. Для килимків використовуємо старі джинси, зроблені з цупкого та натурального матеріалу. Дівчата, які працюють у швейному цеху з перших днів війни, строчать на машинках так потужно, як і працюють кулемети на передовій. Усі наші вироби – це обереги, які ми дуже сподіваємося захистять та збережуть життя наших воїнів. І якби сьогодні можна було скласти усі наші сітки до купи, то ми б накрили ними всю нашу область», – щиро зізнається волонтерка. 

 

Сітки у громаді почали плести на другий день початку війну

 

Оксана говорить, що громада сьогодні нагадує мурашник: хтось захищає рідних, служить, цілодобово чергуючи на блок-постах, інші допомагають переселенцям, організовують для них нічліг та цілодобове  харчування, плетуть і шиють для потреб військових. У Новоукраїнці створено волонтерські центри, одним з яких є міська рада. 

У багатьох жінок батальйону  рідні на передовій. Вони постійно з ними на зв’язку, підтримують рідних, просять так само бути стійкими і наближати Перемогу.

«Це безбожно, скидати бомби, використання яких обмежене Женевською Конвенцією, на житлові квартали, обстрілювати пологові будинки та лікарні, вбивати беззахисних дітей та жінок. Це – геноцид українців, ми ніколи цього не пробачимо. Я звертаюся до усіх матерів світу, допомогти закрити небо над Україною. Це лише єдине прохання, а все інше ми зробимо власними руками, виженемо ворога і відстоїмо свої громади», – звертається Оксана до усіх, кому не байдужі сльози дітей та матерів. 

Ворог не сподівався, що в Україні йому доведеться битися не лише зі збройними силами України, він не думав, що зустріне шалений опір народу, який об’єднався і кожен на своєму місці наближає перемогу. Як і ці відважні жінки, які зшивають Україну та тримають її небо.

 

Килимки-сідушки для українських захисників