«Справа не в ціні на молоко, а в згуртованості. Люди навчилися працювати разом заради спільної вигоди. Спочатку кричали: “Тож все вкрадуть!”. А тут треба ще й свого докласти». Така наполегливість із боку лідерів громади в просуванні ідеї кооперативу – виняток із правил. Менеджери Львівської аграрної дорадчої служби, котрі допомагають кооперуватися, кажуть, що об'їздили 543 села. Втім, лише у 27-ми із них жителі захотіли щось змінювати та заробляти на своєму молоці більше, витрачаючи менше часу.

 

Революція у селі

 

У родині доярки Люби із невеличкого села Заболотці на Львівщині – троє дітей. І всі люблять молоко, яке дає їхня годувальниця-корівка: «В тиждень для родини треба 20–25 літрів молока, – жінка говорить м’яким заколисуючим голосом і неспішно загинає натруджені роботою в полі пальці, пояснюючи таку дивну для містян арифметику. – А ви як думали? Ми ж не тільки саме молоко п’ємо, а ще й сметану свою робимо (літр на тиждень) і сир (два кілограми)».

Щодня Любина корова дає 16 літрів молока. Тобто, на тиждень виходить 16 л×7 днів=112 л. І якщо відняти 25 л, які споживає родина, ще 87 л молока треба кудись дівати. В ідеалі – продати за вигідною ціною.

Щоб заробляти на третину більше, ніж сусіди, Любов вступила до сільсько-господарського обслуговуючого кооперативу “Покрова”.

«Я продаю молоко по шість гривень за літр. Плюс за високу жирність трохи добігає. І в середньому ціна виходить 6 грн 48 к., – розповідає жінка. – В принципі, можна було і раніше вступити в кооператив. Але проти був батько – старих людей важко переконати. Наприклад, корів членів кооперативу доять доїльним апаратом прямо на пасовищі. А мій тато наслухався знайомого ветлікаря і казав, що доїльний апарат повідриває дійки нашій корові».

Подібні страхи перед новими підходами у догляді за домашніми тваринами були не лише у Любиного батька. Голова Заболотцівської об'єднаної територіальної громади Марія Дискант очолює її з 1998-го року. Але навіть маючи значний авторитет, вона пригадує, як важко їй було переконати селян заново вчитися доглядати за скотиною, щоб отримати грант на розвиток молочного кооперативу від канадського проєкту.

 

Голова правління сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу “Покрова” Ігор Околіта (крайній зліва) дуже довго переконував односельчан вступати в молочний кооператив

 

«У 2007 році я потрапила на презентацію канадського урядового проєкту “Підвищення конкурентоздатності молочного сектору в Україні” – розповідає голова Заболотцівської ОТГ. – Реалізовувала цей проєкт Львівська аграрна дорадча служба. Я попросила, щоб вони до нас приїхали. І так говорили ми всю осінь, зиму і весну: то під церквою зустрічалися у нас у селі, то біля кафе. Ми переконували, просили, ґвалтували, що нам то треба!»

Така наполегливість із боку лідерів громади – виняток із правил. Менеджери Львівської аграрної дорадчої служби кажуть, що об'їздили 543 села, та лише у 27-ми із них жителі захотіли щось змінювати.

«Селяни, які відмовлялися створювати кооперативи, не до кінця зрозуміли саму ідею, – пояснює сумну статистику директор Національної асоціації дорадчих служб України, директор Львівської аграрної дорадчої служби Іван Паньків. – У них досі залишається уявлення, що кооператив – це колгосп. Ми ж шукали сприятливе середовище, де люди були готові розвиватися, брати участь у громадському житті та жертвувати свій час і гроші на розвиток кооперативу».

Тож енергійність та цілеспрямованість Марії Дискант не залишилася непоміченою. В Заболотівцях почалася велика інформаційна кампанія: сюди почали регулярно навідуватися закордонні спеціалісти та фермери – розповідати селянам, як збільшити надої їхніх корівок і агітували створювати кооперативи.

 

Марія Дискант показує календар, який зробили на основі дитячих малюнків у межах популяризації ідеї створення молочних кооперативів

 

«Перед проєктом була агітація. Дітям у школі пояснювали, що можна такий молочний бізнес організувати, – розповідає Марія Дискант. – Був конкурс дитячих малюнків “Корова в хліві — хліб на столі”. Потім із цих малюнків зробили календарі і роздавали їх у школах. Але дитину легше навчити, ніж дорослу людину, яка фермерством 30 років займається. Ну подумайте самі: я тримаю корову все життя, і приходить якийсь пан і починає розказувати, як доглядати за нею!»

Утім, попри довгі вагання та недовіру, цікавість до нового перемогла.

«Із Парагваю фермери приїздили і ділилися досвідом. Як ходити за коровами та доглядати за пасовищами, – розповідає голова правління кооперативу “Покрова” Ігор Околіта, сидячи в кабінеті голови ОТГ. – Вчили, як випоювати теля. Ми ж бо звикли, що теля має 21 день пити тільки молоко. А потім ще три місяці – каші з насінням льону. А нам на семінарі сказали – на сьомий день від народження давайте воду і цілу кукурудзу. Спочатку стрьомно було — ну бо ж здохне теля! Але ні — не здохло!»

 

Корови в Заболотцівцях живуть у сараях за європейськими стандартами: з сучасною системою провітрювання та освітлення

 

«А до мене додому канадські фермери приходили і перевіряли умови, в яких живуть мої корови, – додає Марія Челяда. – Навчили, як вентиляцію робити в корівниках, воду в поїлках, які септики спеціальні потрібні.

Навіть показали, як робити корм для запасів на зиму. Ми ж завжди починали косити сіно в кінці літа, а виявляється, що це з травня треба робити!»

Але це був лише початок напередодні великих відкриттів.

 

Мобільні ігри на полі

 

Випасання череди корів у літню спеку тільки у книжках здається романтичним та безтурботним заняттям. Та на відкритій місцевості площею в десять футбольних стадіонів непросто стежити за тим, щоб 50 корів не забрели на чужий город, у лісові хащі, болото або просто не почали прогулюватися посеред траси.

А ще ж треба проконтролювати, щоб корови повернулися додому на обідній удій – і після дійки забрати їх назад на пасовисько.

Щоб справлятися із невгамовною цікавістю тварин, череду зазвичай пасуть четверо-п’ятеро пастухів. Усі власники корів виходять на цю роботу по черзі. Полегшує життя електропастух – дріт під невисокою напругою, що фіксують на дерев’яних стовпах у вигляді огорожі по периметру пасовища. Коли тварина торкається до дроту, вона відчуває удар струму і більше сюди не підходить. А отже – не лізе, куди не можна.

Утім, коли канадці запропонували жителям Заболотців підживити пасовиська міндобривами (щоб краще росла трава і надої) та подарувати електропастуха, ідею сприйняли без ентузіазму. Бо спонсори поставили жорсткі умови: спочатку потрібно розчистити 250 га території шести пасовищ від корчів і кущів та за власний кошт купити стовпи і дріт.

А це немалий шмат роботи. Та ще й треба, щоб кожен господар здав по 150 гривень за кожну корову (“На той час це були великі гроші”).

Першою у бій із чагарниками кинулась директорка кооперативу “Покрова” Любов Клубок. Взявши за компанію сина та сусідку, вони втрьох викопували колючі кущі глоду на майбутньому пасовищі.

«Пару днів самі працювали самі. Люди ходили, питали, що ми робимо, спостерігали. А через кілька днів доєдналися ще сусіди. Ми вирізали по 5 причепів корчів глоду з території полів під пасовища. В кожному селі (а їх у нас у кооперативі тоді було п’ять) по чотири-п'ять активістів безкоштовно працювали 10–20 днів, – розповідає жінка, а потім із гіркотою додає: Але були й такі, що чекали, коли все буде готово. А потім приводили своїх корів пасти».

«Коли окультурили пасовища, це полегшило життя, – ділиться враженнями від змін членкиня кооперативу Марія Челяда. – Підживили пасовища – корови стали краще доїтися. Моя корова до підживки давала 12 літрів, після – 16. А пастух потрібен тільки один – який весь день спокійно в телефоні сидить і грається».

Тепер на зарослому колись чагарниками полі стоять доїльні апарати, поїлки з водою для тварин та холодильник для молока. Місцеві господарі та господині не можуть натішитися: бо тепер в кооперативі є доярка на зарплаті, яка тричі на день доїть корів прямісінько на пасовиську. А це означає, що у власників худоби більше вільного часу.

 

Очистивши пасовище, селяни також зробили там пункт для доїння та зберігання молока. Корів доять просто біля пасовища, а молоко одразу переливають у холодильник

 

«Я працювала землевпорядником у сільраді і в теплу пору року цілими днями пропадала на сінокосах: межі визначала, – каже Марія Челяда. – І обідню дойку пропускала, така забігана була. А коли поставили корів на літню дойку, то це мені так руки розв'язали».

Але ця ідилія – примарна. Бо всі десять років з моменту створення кооперативу селяни ведуть холодну війну із набагато багатшими конкурентами.

 

Халяви не буде

 

Дивлячись на ціну молока у магазинах, селяни обурюються: вони ж бо здають його по 5 гривень за літр, а на етикетці молоко із позначкою “еко” аж по 35! Але боротися за справедливу ціну не так уже й просто – доїти корову потрібно тричі на день, і у власника худоби є всього одна година на те, щоб здати усе зціджене молоко молокозаводу. Інакше продукт втратить свою високу якість.

«Тричі на день по селу їздить молокозбірник – автомобіль із гігантським причіпом-цистерною, – розповідає Марія Челяда. – Він зупиняється біля дворів, де є корови, а там уже стоїть молоко у бідоні біля хвіртки. Це молоко зливається у цистерну. А вже на самому заводі лаборанти роблять аналіз молока, щоб вияснити, яка в нього жирність, чи немає в ньому хвороботворних бактерій. Результати аналізів заносять в бланк – і потім називають ціну за це молоко. Бо чим жирніше молоко, тим воно дорожче».

Через відсутність великої конкуренції заводи нахабніють: платять за молоко раз на місяць або раз на два місяці та потайки від селян занижують жирність молока у документах, щоб платити менше. Але жалітися власникам худоби нікому: якщо ціна не влаштовує, продавати молоко щодня доведеться самотужки, надриваючи руки і трясучись в автобусі дорогою до райцентру або великого міста.

До того ж не у всіх є час та здоров’я на такі поїздки.

Тому члени кооперативу наважилися на сміливий крок – створити власний молокозбірник і продавати молоко тому молокозаводу, де ціна найвигідніша.

«Перше приміщення для молочного пункту організували у столовій для тракторної бригади, яка не використовувалася 30 років, – розповідає Марія Дискант. – Поштукатурили там, підвели воду, каналізацію. Коли все було готово, холодильник для молока на 1200 літрів подарували канадці. Впоралися за шість місяців: у березні на зборах проголосували за створення зливного пункту, а 1 вересня він був уже готовий».

Якому заводу давати молоко – вирішують члени кооперативу. Голова кооперативу вів перемовини із кількома молокозаводами. Найвигіднішу ціну запропонувало підприємство, що розташоване за 80 кілометрів від села.

«Візьмімо до прикладу село Лугове, – каже Ігор. – Там було три приймальні пункти від трьох заводів. Кооператив поставив свій – четвертий. Власники тих заводів не розуміли, як це селяни будуть керувати своїм молоком. Але як прийшлося до діла, то тільки в кооперативному пункті було чітко видно, яка жирність молока від кожної корови і відповідну суму отримували власники цих корів. Тому всі до нас перейшли, а три інші пункти – закрилися».

Заводи образилися, мовляв, кооператив вкрав у них молоко. Але діватися було нікуди: щоб хоч якось втримати клієнтуру, вони змушені були підняти ціни за прийом молока для тих селян, які в кооператив не вступили.

З іншого боку, щоб залучити в кооператив якомога більше людей, усім майбутнім членам запропонували безкоштовний ветеринарний супровід корів (бо молоко беруть тільки у здорових тварин). Селянам така ідея сподобалася: спеціаліст вчасно робить коровам усі щеплення, педикюр, УЗД, щороку проводить штучне запліднення.

 

Члени кооперативу “Покрова” .

 

Зараз кооператив “Покрова” збирає молоко від 300 корів. Грошей, які платить завод, членам кооперативу достатньо, щоб платити директору, бухгалтеру, доярці, покривати податки і проводити ремонт техніки та приміщень. Водночас члени кооперативу заробляють на молоці на 25% більше, ніж люди, які здають молоко заводам самостійно.

«Коли відкрили зливний пункт: я здавала в два пункти (в одному можна було що завгодно — хоч молоко, хоч воду, там не перевіряли), — пояснюють своє рішення селяни. — А в нашому кооперативі виплата двічі на місяць. Ще й домовилися із заводом на вигідних умовах: здаємо молоко і беремо тверді та м'які сири, йогурти із заводу по собівартості. Привезли молоко — і тут же забрали молочку свіженьку».

«Потроху розвиваємося. В Бродах магазин сирний відкрили — там, де у людей немає корів. Черги стоять! — каже Любов Клубок. — А за рахунок прибутку в кожному селі якусь точкову підтримку надаємо. На призи дітям, за танці заплатити. В Білявцях на цвинтарях порядок треба робити, дерева порізати — кооператив дав тисячу на солярку. Давали для дітей на підручники гроші. В садочок Голосковичі бойлера купили їм на Святого Миколая. Це ж і рекламний хід. Треба, щоб нас знали і вступали до наших лав».

 

«Ми зможемо!»

 

Цьогоріч на Львівщині збудують кооперативний молокозавод. Ідею будівництва запропонувала п'ятикласниця Світлана. Вона намалювала молокозавод на своєму малюнку в межах шкільного конкурсу “Корова в хліві — хліб на столі” і підписала його словами: "Майбутнє моєї громади. Ми зможемо!"

 

Ідея будівництва молокозаводу почалася з цього дитячого малюнка

 

«Дивилася я на ці дитячі малюнки і раптом подумалося: а чи справді так важко збудувати той молокозавод?, — згадує Марія Дискант, показуючи мені сфотографований малюнок на своєму робочому комп’ютері. — Один із членів кооперативу порахував — якщо 50 тонн молока в місяць ми можемо зібрати, то будувати молокозавод є сенс. А ми збираємо влітку по шість-сім тонн молока в день! А тому завод може навіть в три зміни працювати».

«Потім канадці зібрали членів правління, фермерів, членів кооперативу в село Бережниці — всього було людей 50 тоді на зборах, — продовжує розповідь Ігор. — Нам запропонували побудувати завод. Для цього треба було створити ТОВку, найняти менеджера. Обговорення йшло близько року. Завод вирішили будувати біля села Утішків. Канадці дають 50% коштів, а іншу половину — фермери».

Планується, що завод збиратиме молоко із усіх одинадцяти сіл, в яких є члени кооперативу. Тоді селяни зароблятимуть на молоці ще більше, ніж зараз. Будівництво стартує навесні цього року — обладнання вже придбали канадці, залишилося лише звести стіни та під'єднати комунікації. Тому здання в експлуатацію заплановане на осінь 2021-го.

«Головне, щоб грошей вистачило, — зітхають члени кооперативу. — Нам треба 3 мільйони гривень від кооперативу здати. А здали поки що 300 тисяч гривень. Треба державна програма якась підтримки, щоб допомогли викупити квоти на поставку електроенергії. Ми розраховуємо, що обласна програма підключиться, бо то високотехнологічний завод, нові робочі місця, податки, в кінці-кінців. Уже спілкуємося про це з керуючою в департаменті агропромислового комплексу Львівської ОДА. І там начебто не проти допомогти. Але поки що це тільки розмови».

У середньому одна корова дає 3,5 тонни молока за рік. І навіть за нинішніми цінами, які платить кооператив, селянин щороку заробляє на молоці близько 23 тис. грн. Але ще є затрати: заготівля кормів з’їдає десь половину із зароблених грошей.

«Все одно це низький прибуток, — каже Любов Клубок. — Я їздила до селян Польщі і Литви. Всюди там держава допомагає фермерам. У Литві, якщо хочете побудувати ферму, то 60% витрат вертає ЄС. А ще є 3—4% кредити. То там люди з того фермерства гарно живуть».

За словами виконавчого директора об'єднання БО “Львівська аграрна дорадча служба” Івана Паньківа, перспективи розвитку кооперативів в Україні буде, якщо вона піде шляхом країн Балтії. Там держава запустила цілу низку програм підтримки, які показали свою ефективність. Тому нам є чому повчитися.

 

А що далі?

 

«Справа не в ціні на молоко, а в згуртованості, — каже Марія Дискант, аналізуючи десять років існування кооперативу. — Люди навчилися працювати разом заради спільної вигоди. Це дуже важливий досвід. Спочатку кричали: “Тож все вкрадуть!”. А тут треба ще й свого докласти. Складний період був на початку. Якби не та кооперація, я не знаю, як би все вийшло…»

Зареєструвати кооператив за українськими законами легко. Але щоб він працював ефективно, потрібно постійно воювати з бюрократами, які по-своєму трактують закон “Про сільськогосподарську кооперацію”.

«Наприклад, у законі написано, що кооперативи — це неприбуткові організації. Але коли ти стикаєшся з податковою на місцях, то там прямо говорили: "Ми вам статус такий не дамо. Ви ж молоко продаєте, а, отже, прибуток у вас є", — розповідає Любов Клубок. — Ми пояснюємо, що молоко ми не продаємо, а кооператив надає послуги зі збору, охолодження і постачання молока, яке належить членам кооперативу».

«Добре працює те, що максимально просте. Селянину важко зрозуміти закони самотужки, — бідкається голова кооперативу “Покрова” Ігор Околіта. — Щоб розібратися в усіх нюансах, треба винаймати юриста — а це гроші, яких у селян немає».

У теорії розібратися із юридичними тонкощами селянам мають допомогти так звані державні дорадники-експерти. Бо ще з 2004 року діє закон “Про сільськогосподарську дорадчу діяльність”, за яким 5% суми, яка надається на підтримку аграрних виробників, потрібно віддавати на супровід та консультування. Але ця норма існує тільки на папері. Тому селяни залишаються віч-на-віч зі стосами незрозуміло прописаних нормативно-правових актів.

І далеко не всі дочитують їх до кінця.

Поки що ж роль експертів виконують лише представники таких благодійних фондів, як Львівська аграрна дорадча служба. «У нас є два дорадники по кооперації, які приїжджають кілька разів, — каже Іван Паньків. — Зустрічаються з людьми, відповідають на питання. Але система навчання має бути в кооперативі постійною. Не просто один раз приїхати і сказати: "Вставайте в чергу, вам гроші дадуть". Це постійна робота».