На думку експерта з питань освіти Офісу підтримки реформ при Мінрегіоні Сергія Дятленка, карантин виявив не тільки недоліки українських шкіл і освіти загалом, але й недоліки батьків та недосконалість їхнього ставлення до своїх дітей.

Автор: Дмитро Синяк

Уявіть, що ви пішли у похід і раптом дізналися, що тарілки, які ви взяли із собою, зроблено із шкідливого для здоров’я матеріалу. Ви ховаєте їх куди подалі, і тепер змушені їсти з дощечок для нарізання овочів. Якщо, власне, овочі, м’ясо та сир з них ще можна їсти без особливих проблем, то для того, щоб з’їсти кашу, доводиться трохи помучитися. А для рідкої їжі дощечки взагалі не підходять. Між тим, ви дуже любите уху, і тепер вимушені їсти її просто з казанка. І от після повернення додому ви так образилися на дощечки, що захотіли викинути їх з кухні взагалі. Чи розумно ви робите? Чи справді ті дощечки були настільки непотрібними, що вартували відправлення на смітник? А може їх варто використовувати за призначенням? З цієї історії ми почали розмову з експертом з питань освіти Офісу підтримки реформ при Мінрегіоні Сергієм Дятленком.

Про безпорадну школу, карантин і Третій рейх

Протягом карантину по батьківських групах у різноманітних месенджерах гуляв мем-оголошення: «Мої діти вчаться вдома. Прошу адміністрацію школи здати гроші на нові штори та ремонт меблів». Здається, ще ніколи школа не була такою безпорадною, як у березні-травні цього року … 

- Це і так, і не так. Просто раніше більшість батьків і гадки не мали, що саме відбувається у шкільних стінах. Вони відправили дитину до школи, здали гроші на штори, увечері подивилися щоденник, у кращому разі перевірили домашні завдання дитини – і все. А тут батьки раптом опинилися безпосередньо на уроках. І природно, що їм багато що там не сподобалося. Бо наша школа, на жаль, продовжує працювати за радянськими лекалами. Але треба визнати й те, що більшість батьків теж живуть за ними! Свою роль у навчанні дітей вони бачать лише у тому, щоб відправити дитину до школи, а згодом карати її за погані оцінки та винагороджувати за хороші. «Приніс «двійку» чи, там «шістку», неси ремінь!» Приніс «дванадцятку» – ось тобі гроші на морозиво…

Але ж ми є платниками податків. Чому ж ми мали виконувати за вчителів їхню роботу, за яку ми їм ще й платимо?

- Ви, мабуть, здивуєтеся, але це теж одне із «совкових» лекал. За радянських часів було зроблено все, щоб зменшити вплив сім’ї на виховання дитини, в якій школа мала виховати радянську людину, такого собі Homo Soveticus, котрий би віддано служив існуючій системі і був би її надійним оплотом. Що в СРСР, що у Третьому рейху, що в інших тоталітарних країнах освітньо-виховний вибудовувався таким чином, щоб за результат відповідали не батьки, а держава. Мовляв, у школі є належні виховання та навчання, і батьки не повинні відволікатися на це, віддаючи всі сили будівництву комунізму! Тому за 70 років радянської влади батьки забули, що за нормальної ситуації саме вони мають нести відповідальність за освіту власних дітей. Але якщо пристати на цю думку, доведеться, можливо, перебудовувати все життя. Набагато легше віддати дитину «в науку» і забути про неї, ніж вникати, а чого, власне, навчають її на кожному уроці. Тому батьки за інерцією продовжують нарікати на школу, вчителів, міністерство, державу, не помітивши, що ситуація змінилася. Нині держава лише створює можливості для якісної освіти, і від кожної родини окремо залежить, скористається ними та чи інша дитина чи ні.

Для чого ж тоді школа за таких умов?

- Вона має допомагати батькам у забезпеченні освітою дітей. Але школа не може замінити батьків. Їхня роль має бути набагато ширшою, ніж вимагання у дитини щоденника раз на тиждень чи на місяць. Перехід на дистанційну форму навчання оголив цю проблему. На карантині батьки були змушені нарешті зайнятися своїми дітьми. Але займатися з дітьми – це нормально! Ненормально відправляти дитину  щодня до школи і не знати при цьому, у якому класі вона навчається.

Питання від одної з наших читачок: «Чому мовчать про негативні наслідки дистанційної освіти? Насамперед про невроз у батьків, які під фанфари коронавірусу наново пішли до школи кожен у свій клас? Як на мене, дистанційне навчання – це якесь антинавчання і величезна проблема...

- Будь-які проблеми змушують нас ставати ефективнішими. Карантин став каталізатором для багатьох процесів, які без нього йшли б, можливо, десятиліттями. І освіти це стосується насамперед. Уявіть собі, скільки мало би пройти часу, перш ніж у школах вдалося б запровадити бодай якісь елементи дистанційної освіти. Тепер це цілком реально. Адже перехід до нової моделі освіти відбувся! Важливо, що нам в принципі вдалося запровадити дистанційне навчання. Так, воно неякісне, але воно є. Раніше про це годі було й мріяти.

Як видно із запитання нашої читачки, відбулося це не надто успішно…

- Примус нікому не подобається, саме тому від батьків досі звучить чимало критичних зауважень щодо самої ідеї запровадження карантину та дистанційного навчання. Коли йшлося про швидкість, треба було чимось жертвувати. Хочу відзначити ще один момент. За результатами соціологічного дослідження Освітньої агенції Києва, 72% школярів раділи карантину через те, що завдяки ньому проводили більше часу з батьками. Це також чогось вартує…

Чи повернуть дітей за парти у вересні?

Батьківський комітет школи, у якій навчаються мої діти, розповсюджував кілька тижнів тому Петицію про заборону дистанційної освіти. Як ви гадаєте, така заборона можлива?

- Дистанційне навчання є вимушеними кроком, до якого вдалися виключно через поширення коронавірусу. Це мали би пояснити комунікаційні структури Міністерства освіти, які замість комунікації із суспільством зазвичай займаються поширенням інформаційних повідомлень та відбілюванням іміджу власного керівництва. Через це виникає безліч різноманітних пліток, міфів та байок… У даному випадку негативне ставлення суспільства до карантину є наслідком недолугої інформаційної політики уряду. Чому, наприклад, особливості реформи децентралізації людям змогли розтлумачити, а реформу освіти та дистанційне навчання – ні? Якби це було зроблено, батьки ставилися б по-іншому до навчання дітей вдома під час карантину. Але для цього Міносвіти потрібно було своєчасно розміщувати різноманітні ролики на телебаченні, скликати пресконференції, випускати чималу кількість різноманітної поліграфії тощо…

Чи реально повернути дітей за парти з вересня?

- На це питання повинні дати відповідь не освітяни, а медики. Зрозуміло, що коли держава хоче зменшити розповсюдження вірусу, вона має вживати для цього певних кроків, одним з яких може бути закриття шкіл. Я розумію батьків: під час карантину деколи в одній квартирі двоє дорослих, які дистанційно працювали, повинні були ділити один комп’ютер з двома дітьми, які дистанційно навчалися. Втомлені цією ситуацією, батьки починали казати, що коронавірус – це вигадка, і що «кожного року люди вмирають від пневмонії, і це не проблема».

А це не так?

- Це питання, знову ж таки, треба адресувати медикам, а не освітянам. А медики ж цілого світу кажуть, що COVID-19 – це величезна і небезпечна проблема. Зрештою, у соцмережах вже з’явилися розповіді людей, які перенесли цю хворобу, що відібрала у більшості з них близько місяця активного життя і принесла чимало страждань. Від коронавірусу у світі померли понад 400 тис. осіб, серед яких, наприклад, начальник Військово-медичного клінічного центру західного регіону Іван Гайда, якому було тільки 58 років. Про такі речі, на жаль, люди згадують лише тоді, коли помічають симптоми страшної хвороби у себе, а доти їм море по коліно. Тому держава, організовуючи навчальний процес під час карантину, має спиратися не на крики втомлених батьків, а на думку лікарів. До того ж, прості рішення складних проблем зазвичай є ознакою популізму. «Все відмінити! Всіх звільнити! Всіх посадити!». Це улюблені гасла тих, хто шукає лише хайпу.

Невже дистанційне навчання і справді не можна нічим замінити? Чому, наприклад, скоротити з огляду на карантин кількість дітей у класах? Чому не повернути дітей за парти у тих містах і селах, де не зафіксовано жодного випадку коронавірусу?

- Останнє, на мою думку, цілком можливо. Загалом я вважаю, що з вересня треба до кожного населеного пункту підходити диференційовано. Десь, можливо, варто запровадити суворий карантин, а десь – дозволити повноцінне навчання. В одному місті школи можуть працювати у дві зміни, в іншому розклад уроків має бути перероблено таким чином, щоб школярі з різних класів якнайменше контактували одне з одним. Не треба дивитися на дзвінок, як на священну корову, – без нього цілком можна обходитися. Про кінець уроку може сповіщати неголосний коротенький сигнал зі смартфону вчителя. Деякі школи мають по кілька поверхів і навіть по кілька окремих будівель, і цю особливість цілком можна використати зараз. Але я підозрюю, що й такі заходи не сподобаються батькам. Проте хочу сказати їм, що неправильно вимагати від держави, аби під час карантину вона організувала повноцінне навчання для дітей. Нестандартна задача вимагає незвичних способів розв’язання.

Про декламацію віршів із зав’язаними очима

Багатьом вчителям  вже за п’ятдесят, і вони й чути не хочуть про навчання за допомогою гаджетів. Між тим один директор школи, з яким я мав розмову перед нашим інтерв’ю, сказав, що, визнаючи їхню ретроградність, він все ж не готовий їх замінювати на молодь, професійним рівнем якої невдоволений. Як бути у такій ситуації?

- Як експерт я брав участь у вивченні та поширенні досвіду з організації дистанційної освіти у багатьох школах. Наприклад, директорка одної з київських шкіл з’ясувала, що близько 15% педагогічного колективу з різних причин не можуть організувати дистанційного навчання. Згодом у кожному окремому випадку ця директорка знаходила засоби для вирішення проблем вчителів. Комусь із них за спонсорські кошти провели інтернет, комусь привезли шкільний ноутбук. Згодом для тих вчителів, які не вміли працювати із сучасною технікою, школа організувала навчання, протягом якого молоді вчителі навчали старших. Вийшло дуже корисно для обох сторін. А у деяких школах траплялися випадки, коли користуватися гаджетами вчителів навчали учні.

Карантин несподівано виявив, що методики для дистанційного навчання немає. І ніхто не знає, наприклад, скільки може бути онлайн-уроків на день і якої тривалості вони повинні бути? Дитина ж не має сидіти цілий день за комп'ютером.

- Тут треба зрозуміти важливий момент: дистанційна освіта не означає проведення онлайн-уроків, кількість яких має дорівнювати кількості звичайних уроків за програмою. Наприклад, учитель може вийти в інтернет на 10 хвилин, пояснити щось, відповісти на запитання учнів та батьків, згодом перевірити завдання і дати зворотній зв’язок. Діти ж повинні працювати самостійно, і для цього не обов’язково втуплюватися в екран та відбувати належну кількість часу «у школі». Дистанційна освіта вимагає вищого рівня свідомості, які від вчителів, так і від учнів. І тут неможливо встановлювати якісь норми згори.

На одному форумі батьки розповідали про вчительку, яка у Zoom змушувала дітей зав'язувати очі й так розповідати вірші напам'ять. Справді, а як перевіряти знання віршів? І як перевіряти зошити? Вчителі практично відмовилися від цього «на дистанції»…

- І правильно зробили, бо цей метод навчання для дистанційної освіти не підходить. Вчитель має застосовувати інші форми роботи, визначаючи результат за реперними точками. Це стосується і віршів і всього іншого.

Чому методкабінети не розробили якісь рекомендації щодо онлайн-навчання?

- З 1 вересня цього року, відповідно до Закону про повну загальну середню освіту, усі методкабінети будуть закриті. Не замість них, а цілком окремо вже створюються Центри професійного розвитку вчителів, які займатимуться, у тому числі, й методичними розробками. Я сподіваюся, вони справді допомагатимуть вчителям у роботі.

Як бути з відсутністю у багатьох дітей доступу до інтернету, на що часто жалілися вчителі, які намагаються влаштувати дистанційне навчання?

- Якщо у школі гірського села Сколівського району Львівської області зуміли організувати дистанційне навчання, я не розумію, чому його не змогли організувати, приміром, у київській школі. Якщо у Семенівській громаді Чернігівської області, де інтернету немає, можна сказати, за визначенням, бо громада знаходиться на малозаселеному прикордонні із Росією, змогли вчитися дистанційно, то чому не можуть у Дніпрі чи у Львові, де так само за визначенням проблем з інтернетом бути не може? Коли глибше вникати у кожну ситуацію, рано чи пізно доведеться зустрітися з відвертим небажанням вчителів та батьків змінюватися.

Але ж у віддалених селах часто немає інтернету. Мій друг, директор одної з сільських шкіл Хмельницької області, розповів, що близько 30% школярів, які живуть на віддалених хуторах, не мали фізичної змоги приєднатися до дистанційного навчання, бо на цих хуторах немає інтернету. Що робити із цим?

 - А тут вже має включитися місцева влада і держава, яка, до речі, у минулі роки виділила кілька мільярдів гривень на проведення інтернету до сіл. Оптоволоконні кабелі зараз прокладають всюди: за державні чи обласні кошти, за кошти донорів, за кошти громад чи навіть місцевих жителів, але це робиться. Місцева влада так чи інакше має очолити цей процес. Я вважаю першочерговим завданням кожного голови громади проведення інтернету до всіх сіл, незалежно від кількості тамтешніх жителів і від того, продовжиться з вересня дистанційне навчання чи ні. Бо інтернет – це основа для розвитку громади. За моїм баченням, освітня спроможність школи за відсутності інтернету падає на близько 30%.

А як зарадити відсутності гаджетів в учителів та дітей? Це зовсім не рідкість, особливо для сільських шкіл…

- Якщо інтернету немає, навіщо жителям цих сіл смартфони та планшети? Але повірте, щойно з’явиться інтернет, з’являться і гаджети. З іншого боку, у деяких подібних селах батьки ходили до шкіл за домашніми завданнями, а потім приносили вчителям зошити школярів на перевірку. За великим рахунком, успішність дистанційного навчання залежить тільки від бажання вчителів та батьків організувати цей процес.

Особливості дистанційного навчання

На карантині батьки були змушені викладати всі предмети своїм дітям, допомагати складати тести, а потім ще й пильнувати за оцінками, які виставляли вчителі... І все це одночасно зі своєю роботою, від якої їх ніхто не звільняв. Хіба так і мало бути?

- Ні. Як було організовано дистанційне навчання, це вже інше питання. На жаль, далеко не всі школи і тим більше, далеко не всі вчителі взагалі хоча би намагалися організувати його. Але це не привід відмовлятися від дистанційного навчання взагалі. Це чудовий, дієвий елемент освіти, який, щоправда, не має бути основним. Зізнаюсь, я, обурений галасом щодо цього в інтернеті, видалив з друзів у Facebook усіх, хто висловлювався проти дистанційного навчання.

- Ви серйозно? А вчителів, які відбувалися скиданням домашнього завдання чи просто зникали на час карантину, ви залишили?

- Я не хочу захищати вчителів, які погано працювали. Зверну вашу увагу на інше. Карантин показав, що класно-урочна система радянського зразка віджила себе. Більше того, що вона навіть є шкідливою. Для нормальної сучасної освіти обов’язково потрібні самостійна робота, проєктне та дистанційне навчання.

У мене виникли чималі складності із забезпеченням виконання моїм сином завдань з інформатики. Адже для цього були потрібні спеціальні програми, якими я мав би непогано володіти, щоб навчити чогось дитину…

- Деякі предмети неможливо викладати дистанційно. Так само, як неможливо їсти уху з дощечок для нарізки овочів. Але якщо немає тарілок, ми змушені використовувати дощечки. Як поставити досліди з фізики чи з хімії вдома, без належної апаратури? Ніяк! Тому, на мою думку, з вересня треба надолужувати все, що школярі пропустили за час карантину. Для цього треба трошки скоротити існуючі навчальні плани, і я не бачу у цьому жодної трагедії. Ми ж скоротили рух поїздів, наприклад. Трапилася форс-мажорна ситуація, і тепер ми маємо реагувати на неї адекватно. З іншого боку, карантин відкрив багато нових можливостей для навчання. Наприклад, завдяки йому з’явилося дуже багато різноманітного освітнього контенту: і відеоуроки, і презентації, і проєкти. Все це вже можна і навіть треба використовувати вчителям...

Але цей контент далеко не завжди належної якості. Часто у ньому трапляються грубі помилки.

- Вчитель якраз для того і потрібен, щоб вибрати якісні матеріали. Якби учні могли засвоювати уроки, просто переглянувши ролики у YouTube, без вчителя можна було би обійтися. Але вони не можуть. Хтось повинен пояснити їм матеріал, відповісти на їхні запитання, хтось має створити ситуацію, за якої увага учня до тої чи іншої інформації зросте. Крім того, доведено, що без вчителя, без його голосу та авторитету матеріал гірше засвоюється. Ця особливість найкраще помітна у початковій школі. До речі, вибір якісного контенту – це непоганий урок з медіаграмотності для дітей. Не варто втрачати можливості провести його.

У класі мого сина, який вчиться у звичайній київській школі, лише одна вчителька організувала повноцінне дистанційне навчання: щодня о 12:00 вона проводила у програмі Zoom урок математики. Інші вчителі відбулися складанням тестів раз на тиждень, ще інші просто скидали список завдань, виконання яких вони не перевіряли. А були й такі вчителі, які взагалі не давалися взнаки протягом карантину. Що робити, аби ця ситуація не повторилася з вересня?

- Треба дати знати про ваше невдоволення директору школу, причому краще, коли до нього прийде не один, а кілька батьків. Або навіть кількадесят. Адже батьки – це повноцінні учасники освітнього процесу, які мають певні права і повинні впливати на освітню політику навчального закладу. За фактом вони є замовниками для шкіл. За таких умов батьківський комітет має перетворитися на дієвий та впливовий орган, з яким мають співпрацювати і директор, і вчителі. З 1 липня цього року всі директори шкіл працюють за контрактом. Якщо вони не можуть організувати дистанційне навчання у своїй школі, це може стати приводом для розірвання контракту.

А якщо директор і після звернень батьків не вживатиме заходів до організації ефективного дистанційного навчання?

- Варто подумати про перехід до іншої школи. Ваша дитина гідна кращого, хіба ні? Тим більше, що коли школа не змогла організувати дистанційного навчання, дуже сумнівно, що звичайне навчання у ній на високому рівні.

Чи легше було б під час карантину малокомплектним школам?

Коли минулого року точилася дискусія щодо закриття малокомплектних шкіл, лунали думки і про дистанційне навчання у них. Тепер, коли через карантин обговорюється можливість вимушеного скорочення кількості дітей у класах і надання якісних освітніх послуг дистанційно, прихильники цієї позиції підняли голови: «Ми ж казали!»

- У пересічній малокомплекній сільській школі зазвичай немає спортзалу, їдальні, лінгафонних кабінетів, інтернету тощо, а туалет є лише надворі. Ви спитайте дітей, яких підвозять до опорних шкіл, чи хочуть вони повернутися у старі умови? Крім того, клас із десяти сільських дітей, які випадають з навчального процесу на час збирання врожаю та в інші подібні моменти, дуже рідко буває мотивованим до навчання. А ще у пересічній малокомплектній сільській школі не так часто можна зустріти хорошого вчителя. Бо якщо у селі немає учнів, то вчителів там немає і поготів. Вони приїжджають туди з інших міст і сіл, де програють у конкурентній боротьбі. А без хороших вчителів нереально організувати якісне дистанційне навчання.

Хіба ідея малих шкіл і класів з невеличкою кількістю учнів не має сенсу? Під час карантину ця теза знову набуває актуальності. Недарма у жодній приватній школі немає класів по 30 дітей…

- Не порівнюйте міську приватну школу із малокомплектною сільською. У міській приватній школі зазвичай працюють кращі вчителі, а учні є високо мотивованими. І сама школа обладнана за останнім словом техніки… Про сільську такого, на жаль, сказати не можна. А щодо кількості учнів, то для здійснення ефективного освітнього процесу, на мою думку, клас має складатися з 20-25 учнів. Так насправді і є в українських школах, бо 30 учнів бувають на уроках дуже рідко. Крім того, у різних класах кількість учнів різниться: у старших, наприклад, їх менше.

Жоден з репетиторів не займається з десятьма дітьми. Мабуть, це невипадково?

- Задача репетитора – передати дитині вузькі знання з певного предмета і сформувати у неї кілька потрібних навичок. Задача вчителя – сформувати особистість, виховати її. Чи потрібні для цього глибокі знання з тих чи інших предметів? Не факт. Я би не віддав своїх дітей до класу з трьох учнів у приватній школі, бо за таких умов є значний ризик того, що потрібні для життя навички у дитини так і не сформуються. Особливо якщо вона буде займатися з кількома репетиторами, а не здобуватиме основні знання за партою. Чи зможе реалізувати себе дитина, яка, наприклад, чудово знає математику, але якій не привито навички стресостійкості? А стресостійкість виховується лише у колективі і лише у складних умовах.

Не треба забивати дітям голови. Треба вчити їх жити

Мабуть, ви не будете заперечувати, що якість навчання на карантині суттєво знизилася?

- Все залежить від того, що вважати якістю навчання. Якщо говорити про батьків, вони переважно мислять радянськими стандартами. Згідно з ними, дитина має знати на зубок фізику та хімію, пам’ятати всі вірші Шевченка та вільно оперувати всіма формами неправильних дієслів англійської мови. Між тим, запитайте себе: чи знадобилися у вашому житті ці та інші шкільні знання? А завдяки чому ж тоді ви добилися успіху? Якщо відповідатимете на ці запитання чесно, ви визнаєте, що просунулися завдяки вмінню спілкуватися, знаходити спільну мову, добиватися свого і швидко знаходити потрібну інформацію, не впадаючи у розпач тоді, коли ситуація довкола вас докорінно змінюється. Але ж саме цього і навчав карантин! Ось дитина прийшла до вас із питанням з математики, яке не розуміє ані вона, ані ви. Ви берете підручник, вникаєте у тематику і пояснюєте все. Ось де справжній урок! Дитина на вашому прикладі бачить, як треба виходити зі складних ситуацій, як шукати інформацію, як її фільтрувати тощо. Хіба можна порівняти такий урок з простою присутністю дитини у класі, протягом якої вона переважно мріє та дивиться у вікно?

За таких умов і вчителям треба суттєво перебудовувати свої уроки. Принаймні, вони не повинні втовкмачувати у дитячі голови мертві знання, які за 5 секунд можна отримати в Інтернеті…

- Ви праві! Але причиною того, що ви зробили цей висновок, став карантин. Якби не він, такі питання навіть не звучали б. Між тим, відповідні методики створені давно. У Черкаській області ще за радянських часів голосно заявив про себе педагог-новатор Олександр Захаренко. Будучи учителем математики та фізики сільської школи, він весь час займався з дітьми якимись цікавими практичними дослідами, що за сучасною термінологією цілком можна назвати проєктним навчанням. Наприклад, будували басейн, проводили по селу шкільне радіо, він створював і запускав зі своїми учнями дельтаплани. Випробовуючи такий дельтаплан, Олександр Захаренко навіть одного разу впав та зламав руку. Як ви думаєте, його учні отримали більше, ніж ті, які з ранку до ночі зубрили формули?

Але ж є вимоги Міністерства освіти, вимоги освітніх програм, методик тощо, у яких немає ані проєктного, ані дистанційного навчання. Хіба не мають зміни ініціюватися згори?

- Якщо Міністерство освіти і має щось змінити, то не методики, а принципи оплати праці вчителів. Наразі, за інструкцією 1993 року, створеною ще за радянських часів, вчителі отримують гроші за кількість проведених уроків. Цю інструкцію кілька разів намагалися переглядати, одначе так і не зробили цього, боячись, що все може вийти на гірше. Діяльність Міністерства освіти жорстко регламентовано різноманітними законами та постановами, і ніхто особливо не хоче брати не себе відповідальність за будь-які зміни, успіх яких не гарантовано і за які ніхто не скаже: «Дякую!». Між тим, експерименти мають бути нормальною частиною роботи Міносвіти. І запровадження Нової української школи (НУШ) показало, що втілювати їх цілком реально.

Має бути, як у медицині, коли гроші йдуть за пацієнтом?

- Звісно! Зараз вчитель переважно викладає свій предмет дітям зранку, а по обіді деколи перевіряє їхні контрольні та самостійні роботи, виставляючи за них оцінки. При цьому зарплату він отримує, власне, за проведення уроків, але аж ніяк не за якість наданих ним освітніх послуг. Уявіть собі, що будівельнику платять за те, що він приходить на будівництво і робить якісь маніпуляції з будматеріалами. Або художнику платять за те, що він просто водить пензликом по полотну. Насправді ж в обох випадках робота має цілком вимірюваний результат, і платню будівельник та художник отримують саме за нього. А у випадку з учителем – ні.

Бо дуже складно виміряти цей результат.

- Це правда, але ніхто й не намагається цього робити. Між тим, за нинішніх умов розвитку технологій це не є фантастикою. І коли ми почнемо говорити про таку якість освіти, може виявитися так, що її дуже важко забезпечити без проєктного та дистанційного навчання. У хороших школах така модель працює вже зараз, і саме такі школи без особливих проблем організували повноцінний процес дистанційного навчання. А ті школи, які не зуміли цього зробити, вочевидь, і звичайні освітні послуги надають на дуже низькому рівні. Бо якість освіти вимагає від вчителів насамперед пластичності, прагнення до змін, відчуття вимог часу тощо. Якщо вчителі живуть, наче у шкарлупі, даючи уроки так само, як робили це 30 років тому, про якість освіти годі й говорити.

Повага до дітей та ЗНО майбутнього

Одна з наших читачок, яка віддала 21 рік роботі у школі, пише: «Суспільство не знає, чого хоче від школи, від освіти, від учителя. Хочуть усього: і щоб навчив на 200 балів, і щоб мотивував, і щоб надихав, і щоб дружив, і щоб виховав, і догодив кожному – і учню, і мамі, і тату, і бабі, і міністру...І щоб програму виконав, і щоб на дурну програму не дивився. І щоб до ЗНО підготував, і щоб не забивав голову різними дурницями… Може, міністерству варто визначитися із цим? Або хоча б провести опитування і не визначити, чого хоче від учителя суспільство?»

- 21 рік педагогічної роботи не минають просто так, мабуть, апелювання до міністерства є професійною деформацією. «Все має вирішити хтось, десь там». Така парадигма вже давно не працює. Моя особиста думка: вчителі та школа загалом повинні давати дітям Освіту. Це не означає знання формул, віршів та дат. Це насамперед навички, які дозволять потім кожній дитині реалізуватися у житті і стати успішною. А які кроки для цього треба робити, залежить вже від конкретного вчителя і конкретної дитини. У школі всі чудово знають, хто є хорошим вчителем, а хто поганим. І для цього не треба проводити опитування.

«Як зробити так, щоб школа почала любити наших дітей? Або що хоча б перестала їх ненавидіти і демотивувати?» – питає один з наших читачів.

- Відношення до дітей та батьків, ступінь поваги до них якраз і визначає рівень школи. Якщо у школі є така повага, Освіту там зазвичай дають якісну. А якщо все відбувається за принципом: «Мовчи, шавко, тобі голосу ніхто не давав», якщо вчителі та директор виступають у ролі диктаторів, Освіта там не може бути якісною. Навіть якщо формули і відскакують у дітей від із зубів. Якщо у якомусь ліцеї, що показує високий рівень складання ЗНО, не поважають дітей, а лише добре напихають їх знаннями, не варто там вчитися. Бо далеко не знання робить людину успішною у житті.

Але хіба ЗНО вписується у таку модель освіти?

- Ні. Як на мене, у майбутньому ЗНО має бути подібним до Міжнародних порівняльних досліджень оцінювання якості освіти PISA, до яких Україна долучилася 2016 року. У цих дослідженнях оцінюються не знання, а читацька, математична та наукова грамотність. Учень, який бере участь у цьому дослідженні, наприклад, має не просто сформулювати, що таке підмет і присудок чи вибрати правильні варіанти відповідей з кількох запропонованих, а проаналізувати декілька текстів, створивши графічне зображення до них. Такий спосіб виявляє не точкові, а комплексні знання та, що найважливіше, навички. Зубріння правил і формул для розв’язання задач PISA мало чим допоможе. Потрібно вміти їх застосовувати, або й навіть обходитися без них, якщо це можливо. Вміння розв’язати задачу, нехай не ідеально, набагато важливіше від знання формули, яку ти не можеш застосувати…