Як Присиваській громаді вдалося припинити дерибан, вигнати бандитів та відновити місцеву інфраструктуру
Автор: Дмитро Синяк
Якби я мав таку можливість, я би роздрукував історію Присиваської ОТГ і розіслав би її по всім українським громадам – як об’єднаним, так і необ’єднаним. Бо те, що сталося на узбережжі Сивашу, цілком можна назвати економічним дивом, про яке давно мріють великі і малі українські села, селища та містечка. Під час подорожей Україною мені не раз доводилося чути, що лише держава може зупинити демографічну кризу та урбанізацію, що на місцевому рівні замало важелів, аби створювати робочі місця та стримувати відтік населення. Історія Присиваської ОТГ спростовує це твердження, натомість пропонує просте правило зростання: треба проаналізувати власні багатства, обрати найперспективніше з них і крок за кроком розвивати, незважаючи на всі труднощі та невдачі. А з усім іншим достатньо просто навести лад. Ця перша частина «присиваського циклу» матеріалів, власне, про наведення ладу, про те, з чого довелося починати.
Раніше Сиваш я знав тільки з радянських підручників історії, які розповідали про штурм Криму Червоною армією через «гниле море». До нинішньої війни я багато разів бачив Сиваш у вікно потяга чи машини дорогою до Криму, але ніколи не зупинявся тут, прагнучи якнайшвидше потрапити на півострів. І от тепер я стою на березі Сиваша і не можу повірити, що стільки років поспіль ігнорував таку красу…
Сонце губиться у хмарах над кримським берегом, до якого десь із кілометр. На цьому березі тягнеться усіма своїми трубами до неба величезний завод «Титан». Він відбивається у солоній воді, яка у сонячному промінні рожева, трохи далі – фіолетова, ще далі – золотаво-жовта. Здалеку вона видається важкою і маслянистою, мов ртуть. Але насправді ця вода – цілюща.
Ще за радянських часів, для того, аби забезпечити солоною водою Перекопський бромний завод, Західний Сиваш штучно «засолили», відвівши від нього прісну воду. І тепер він має навіть більшу солоність, ніж славетне Мертве море. А ще має набагато більше різноманітних мінералів та мікроелементів. У Сиваші також живуть мікроорганізми, які виробляють каротиноїди – провітаміни А, потужні антиоксиданти, корисні для організму людини.
По соляному березі Сиваша корисно ходити босоніж
По нескінченному порожньому берегу тягнеться біле мереживо завширшки з метр. Це – сіль. По ній дуже корисно ходити босоніж, тільки треба бути обережним, аби не порізатись гострими кристалами. Про це мене попереджає голова Присиваської ОТГ Сергій Кліщевський – високий кремезний чоловік у рожевій, як прибережна вода, сорочці.
- Коли людина бере до рук нашу сіль, вона стає сильнішою, – запевняє пан Сергій. – Ми вже не раз перевіряли це, ставлячи нескладні експерименти. Затиснеш у долоні трішки цієї солі – і можеш підняти більше, ніж зазвичай. Ця сіль – наш головний оберіг, наш найбільший скарб і наш найкращий сувенір: кожен, хто приїжджає до нас, завжди забирає із собою саме її. А гостей у нашій громаді з кожним роком дедалі більше. Ми вже маємо 100 зелених садиб лише в адміністративному центрі громади – у Григорівці. А ще десять років тому мене піднімали на сміх у районі, коли я казав про розвиток туризму у наших краях…
Голова Григорівської ОТГ Сергій Кліщевський у сорочці «правильного кольору»
У Сергієві Кліщевському змішалася кров трьох народів: українців, поляків і татар. Українці, до яких він себе зараховує, щороку проходили тут Чумацьким шляхом до Криму. Дідусь пана Сергія походить із села Нововолодимирівка, яку усі місцеві жителі називають виключно по-татарськи – Тугарек (з татарської це – постоялий двір). Але своєю малою Батьківщиною пан Сергій вважає село Григорівку, де він народився і прожив більшу частину життя. Це село, за місцевими переказами, заснували поляки, переселені сюди 1869 року з Київської та Подільської губерній. Вони навіть збудували тут костел, який зберігся досі. У Григорівці й зараз багато польських прізвищ, і одне з них – Кліщевські.
Завдяки такому поєднанню національностей пан Сергій деколи по-українськи метикуватий та ощадливий, деколи по-польськи гоноровий та незговірливий, а деколи по-татарськи різкий і безжальний – до ворогів. Він їх не тільки не боїться, але деколи навіть і шукає: боротьба додає у його загалом спокійне життя драйву. Власне, через це він і став головою Григорівської сільради – ще у 2006 році.
- До 2006 року я був приватним підприємцем, перед цим працював на різних посадах на «Титані», – розповідає Сергій Кліщевський, дивлячись на гігантське тіло заводу вдалині. – Ще раніше працював водієм у Григорівському колгоспі імені Калініна, а до цієї роботи проходив строкову службу у штабі Одеського військового округу. Мені пропонували двокімнатну квартиру в Одесі, якщо піду на контракт, але я відмовився. Хотів додому…
А вдома панувала повна розруха.
- Коли я влаштувався на «Титан», то по цілому тижню жив в Армянську, – веде далі пан Сергій. – І от повертаюся до Григорівки й помічаю: ось це розібрали, ось це розбили, ось це вкрали… Дерибан був просто фантастичний: серед біла дня люди пиляли у центральному парку фруктові дерева на дрова, і ніхто їх не зупиняв. Усі діяли за принципом: грабуй награбоване, кожен тягнув усе, що міг, і через це сільська інфраструктура поступово знищувалася і заростала бур’яном. Одного разу я пригрозив сільському голові, що коли він не зупинить дерибан, я піду на його місце. А потім хлопці просто взяли мене на «слабо». Мовляв, ти ж сам казав… Чесно, якби я знав, що переможу на тих виборах, то не балотувався б. Я навіть не агітував нікого, не зустрічався з людьми, зробив тільки передвиборчу програму, бо цього вимагав закон…
Сергій Кліщевський прийняв сільську господарку Григорівки фактично дощенту знищеною. Місцевий колгосп, який протримався до початку 2000-х, нарешті розпався, і його землі стояли незасіяними. У будинку сільської ради не було багатьох вікон, а працювали у ній лише чотири кабінети. Водогін зламався, і його ніхто не ремонтував. Довкола села, мов гриби, росли стихійні звалища. Григорівка була практично мертвою, налічуючи заледве 600 жителів, і хату з городом у ній можна було купити за 1-2 тис. доларів. Але незважаючи на такі ціни, покупців не було. Люди чимшвидше тікали з цих місць.
- Тут усе було в кураях (у будяках. – Авт.), – розповідає Сергій Кліщевський, показуючи великий будинок сільської ради з чепурним орнаментом над вхідними дверима. – Тоді боргів у сільради було на три «сімки»: тобто, за тодішніми цінами, лише на борги по зарплаті можна було купити три новеньких «Жигуля» – ВАЗ-2107. І ще три «сімки» сільрада заборгувала за податки. Але ми віддали всі борги. Вигнали компанії, які орендували наші землі, але нічого не обробляли, займаючись різними фінансовими оборудками. Навіть тих вигнали, у кого були договори оренди на 49 років, – через суди. І зараз практично усі наші землі – засіяні. Щоправда, аби це стало реальністю, півроку я практично жив у прокуратурі та у судах, а у проміжках розбирався з різною «братвою». Тепер, коли мене питають: «Як ти зробив з мертвого села процвітаючий центр громади?», я відповідаю: «Те, що я робив, повторювати не варто!».
Коли Сергій Кліщевський почав ламати злочинні схеми, пов’язані із земельними оборудками і здачею на метал колгоспних систем зрошування, йому почали погрожувати. Він не зважав на це, щоправда, про всяк випадок купив собі кілька одиниць зброї, у тому числі аналог автомата Калашникова, який стріляє одиночними пострілами.
В ті часи одного разу додому до Кліщевського прийшли бандити і, демонстративно граючись ножами, зажадали, аби він підписав попередньо заготовлене рішення сільради про передання «вільних земель» «потрібним людям». «Зараз, я тільки за ручкою сходжу», – сказав пан Сергій і попрямував просто до сейфу зі зброєю. Щойно він вийшов на подвір’я з автоматом Калашникова у руках і грізно клацнув затвором, як бандитів наче вітром здуло.
- У наших краях люди з давніх часів звикли до зброї, – усміхається Сергій Кліщевський. – У степу люди завжди жили своїм життям і не підкорялися ні Варшаві, ні Стамбулу, ні Москві. І захищати теж завжди мали себе самі. Крім того, у нас тут дуже багато всякої звірини і птаства водиться. Нам полювати сам Бог велів, тому у багатьох вдома є мисливські рушниці.
Сергій Кліщевський побачив у цьому перевагу і для боротьби з викрадачами металу мобілізував місцевих мисливців. Злодії переважно викопували чавунні труби систем зрошування, 1 метр яких важив близько 100 кг. Усе це складали згодом на вантажівки і тікали. Копали вночі.
- Ми влаштували засідку коло однієї з таких систем, і я особисто перевірив, щоб усі мисливці стріляли виключно холостими набоями, – згадує Сергій Кліщевський. – Та коли ми дали залп, люди, які викопували наші труби, попадали на землю, мов підкошені. А потім підхопилися і, мов скажені, чкурнули у степ… Інші сміливці приїжджали до нас викопувати метал на мотоциклах з візками. Щоб їх не догнали, вони клали у колії польових доріг металеві «їжаки» із заточеними шипи, а самі їхали між коліями. Ми безліч шин порвали під час погонь за ними. Але потім навчилися перекладати «їжаки» між коліями. Пробивши колеса, злодії кидали свої мотоцикли і тікали.
З часом ніхто з копачів труб вже не хотів їхати до «тих божевільних з Григорівки». Місцева мафія розуміла, що позбулася чималих прибутків через одну людину, і над Сергієм Кліщевським почали згущатися хмари.
Фрегат, радянська система зрошення, у якій поливальна установка весь час рухається під тиском води по величезному колі. Саме на такі системи полювали на початку 2000-х «шукачі металу». Із понад 40 систем, які мав Григорівський колгосп, вціліли тільки 10. Тепер за оренду кожної з них фермери сплачують власникам по 10 тис. грн на місяць. Фото: Олег Баклажов
- Одного разу до мене прийшов чоловік, який назвався власником юридичної фірми з Херсона, – веде далі Сергій Кліщевський. – Він сказав, що у мене практично немає вибору: або я дотисну місцеві банди, або загину. І несподівано запропонував мені свою допомогу у боротьбі з бандитами. Завдяки цьому чоловіку я отримав у судах надійний захист від рейдерів, які вже не сумнівалися у тому, що «за Кліщевським стоїть хтось з Києва». А я був сам, один, і мені було лише 29 год. Але вийшло так, що моє нахабство врятувало мене…
Одного разу у кабінет до пана Сергія увірвалися відверті бандити, й один з них вдарив ножем у стіл перед ним.
- Це був старий радянський стіл з дуже щільної ДСП, і ніж у неї не встромився, – продовжує згадувати сільський голова. – Я розсміявся тому бандиту в очі і сказав, щоб він залишив такі дешеві трюки для дівчат. А потім наказав усім вийти, за винятком головного, з яким одним я погодився говорити. Таких «зустрічей» тоді було багато, і на них я завжди поводився впевнено, свято вірячи у те, що переможу систему. Саме завдяки цій впевненості, яка, щиро кажучи, не мала під собою жодного підґрунтя, я і переміг. Земельні оборудки припинилися, а фірма, які продавала метал з наших систем зрошування за кордон, пішла до інших сіл шукати кращої долі.
Обличчя Сергія Кліщевського світиться переможною радістю, чарівно лисніє Сиваш, поблискує сіль, пнуться угору фантастичні будови заводу. І мені раптом здається, що я у якомусь нереальному світі, де добро завжди перемагає зло і де людина, яка має бажання змінити все на краще, ніколи не зазнає поразок.
Круглий стіл сесійної зали. До неї колись вривалися бритоголові «братки»
Ми підходимо до невеличкого будинку, поруч з яким стоїть УАЗик, що його у народі називають «таблеткою». На дверях «таблетки» червоний хрест та напис: «Медична допомога села Григорівка».
Григорівська «таблетка». Її купили за власні кошти громади, аби взяти участь в обласній програмі. Зате тепер зарплата працівникам «швидкої» надходить з області
- Це наші амбулаторія та пункт екстреної швидкої допомоги! – гордо каже Сергій Кліщевський. – Десять років тому всередині цієї хатинки з підлоги росли дерева. А коли будівельники вперше прийшли ремонтувати її дах, то збіглися люди, бо думали, що амбулаторію розбирають злодії. Ми відремонтували спочатку пару кабінетів, потім за кошти ПРООН закупили обладнання, а гроші на утеплення будинку люди зібрали самі. Перший раз принесли нам 40 тис. грн, а другий – 80 тис. грн. Але вийшло так, що нам вистачило грошей ПРООН і на утеплення. Тож ми на ці «людські» гроші відремонтували хол, реєстратуру та у коридор.
Хлопець у формі фельдшера швидко підводиться, наче солдат на вахті. Це – Артем Щукін, старший фельдшер пункту постійного базування швидкої медичної допомоги, який покриває п’ять населених пунктів.
Старший фельдшер Артем Щукін
- Цього року ми мали 1100 викликів за рік, – по-військовому доповідає він. – Але це не тільки по Присиваській ОТГ. Ми вже четвертий рік включені до обласної системи відстеження «швидких». Тобто диспетчер у Херсоні фіксує місце виклику, а потім, завдяки спеціальній програмі, бачить, де знаходиться найближча до цього місця «швидка».
- Раніше «швидку» у Григорівці скільки треба було чекати? Годину? Дві? Три? – переможно питає фельдшера голова громади. – А тепер скільки?
- Тепер у найдальшу точку нашої зони відповідальності ми їдемо 22 хвилини, і це по поганій дорозі, – рапортує Щукін. – А якщо наша «швидка» зайнята, на виклик поїде машина із сусідньої громади.
- Наш пункт постійного базування швидкої медичної допомоги був пілотним проектом із запровадження цієї системи відстеження, – пояснює Сергій Кліщевський. – Оскільки ми були першим центром громади, який виявив бажання увійти до цієї системи, для нас це було дуже просто. Ми лишень купили за свої гроші «таблетку», кардіограф та систему стереометрії, завдяки якій можна скинути кардіограму до Херсона, щоб її проаналізував досвідчений кардіолог. Зате саму систему відстеження та зарплату нашим медикам платить обласний центр.
За роботою у Григорівському ФАПі
Ми прощаємося з фельдшером і виходимо на вулицю. Дивлячись на високі дерева поруч із будівлею амбулаторії, я чомусь думаю про те, що такі самі стовбури могли б зараз бути всередині охайних лікарських кабінетів. Але цього не сталося, бо хтось написав проект і знайшов кошти ПРООН, хтось організував збір грошей з людей.
- Я згідний із тим, що селу кінець, коли ФАП, амбулаторії, школи та садочоки є основними роботодавцями у ньому, – каже Сергій Кліщевський. – Але правда також і те, що забезпечені усім необхідним, відремонтовані садочки, школи, амбулаторії і ФАПи сприяють поверненню людей у села. Зараз у Григорівському дитячому садочку вже 33 дитини. А знаєте, скільки дітей було у 2006 році? Шестеро! Раніше ж люди тікали з села у тому числі й через те, що тут було неможливо виростити дітей. А тепер для цього є всі умови…
Працівники сільради та волонтери мало не добами чергували у парку, аби місцеві жителі не пиляли у ньому дерева. Сільська рада швидко відновила водогін, розробивши програму з водопостачання та залучивши до її втілення грантові гроші ПРООН й проектні гроші районного бюджету – загалом 118 тис. грн. За цією програмою – вперше у Херсонській області – у Григорівці встановили новий сучасний насос. І вперше у Херсонській області селяни почали платити за воду.
Новий твердопаливний котел Григорівського ФАПу
- Коли до нас вперше приїхав посол Норвегії, я отримав прочухани з району і з області, – розповідає Сергій Кліщевський, заходячи у велику сесійну залу сільради, якій могли б позаздрити і деякі міські ради. – Виявилося, що я маю попереджувати про такі візити начальство «нагорі». Щоб там підготувалися до зустрічі, мобілізували спецслужби… А тепер, після об’єднання, до нас стільки іноземних гостей приїжджає, що я би втомився повідомляти про це «нагору». Та, на щастя, з децентралізацією ми вже не маємо такого обв’язку, і я можу говорити з районними та обласними чиновниками на рівних.
Я оглядаю гарні меблі кольору темного дерева, величезний монітор на стіні, проектор, круглий стіл і не можу позбутися думки, що саме до цієї зали у 2006 році приїжджали «братки» з вимогою віддати зрошувальні системи фірмі з продажу металу. Але ці системи вдалося відстояти. Тепер за кожну з них власники отримують по 10 тис. грн оренди на місяць.
- Я швидко зрозумів, що для розвитку потрібні значно більші території та бюджети, – веде далі голова Присиваської ОТГ. – Адже місцеві землі дуже малозаселені: на 5 тисяч жителів маємо 40 тисяч гектарів землі. І це у громаді! А село Григорівка у свої кращі часи мало до 2000 жителів. Чи був сенс такій сільраді купувати, приміром, автонавантажувач? Жодного, бо роботи в одному селі для нього забракло б. Ви скажете: а як же договори міжмуніципального співробітництва? Я був у Володимира Гройсмана тричі, ще коли він працював мером Вінниці, і доводив йому, що міжмуніципальне співробітництво – це несерйозно. Річ у тім, що зазвичай сусідні села є конкурентами, а не партнерами. Чужу машину з більшим задоволення зламають. До того ж, розрахунки за неї можуть стати предметом численних суперечок. Одним словом, не для нашого це регіону – принаймні, коли йдеться про благоустрій. А от коли ти маєш громаду і кількасот квадратних кілометрів – інша річ…
Що запропонуєте?
У Присиваській ОТГ рішення про об’єднання виникло за одну ніч. Увечері дебати закінчили на тому, що об’єднуватися у жодному разі не варто, а вранці наступного дня вже проголосували за об’єднання.
- Як ми це зробили? То не важливо: головне – результат! – сміється Сергій Кліщевський. – Ну, розумієте, багатьом треба було просто дати правильну інформацію. Інших треба було заохотити. Наприклад, у селах, які, згідно перспективного плану, мали входити до складу нашої громади, Григорівська сільська рада оголосила конкурс дитячого малюнку. Тема: «Децентралізація очима дитини». Премії: 5, 3 і 2 тис. грн. Й усі школи довколишніх сіл проковтнули цю приманку. Через це і дорослі, принаймні, вчителі, мали розібратися, що таке децентралізація насправді. Перше місце вибороли Павлівка та Іванівка, і після участі у цьому конкурсі ставлення до об’єднання у значної частини їхніх жителів змінилося.
Були на загальних зборах і ті, які втрачали після об’єднання громади свої доходи від різноманітних незаконних схем та оборудок. Таким людям Сергій Кліщевський запропонував вибір.
- Ми поставили ряд умов, я розповів, як я дотисну тих, хто наживається на слабкості системи місцевої влади, – розповідає він. – Я попередив: «Або ви отримуєте чесний баланс грошей та справедливі правила гри, або війну зі мною». І вони зламалися.
У сесійній залі
Наприкінці 2016 року до Григорівки приєдналися ще 3 сільради і 4 села. Щоб не применшувати їхню роль, громаду вирішили назвати не Григорівською, а Присиваською. Цікаво, що зараз у цих приєднаних селах більше прихильників децентралізації, ніж у Григорівці. Бо за три роки ми зробили у цих селах не до порівняння більше, ніж у центрі громади.
Тепер Григорівка ініціює приєднання сусідніх необ’єднаних сіл. Каталізатором цього процесу є чутка про те, що Григорівську ОТГ мають об’єднати із сусідньою – Чаплинською ОТГ.
- Коли я дізнався у Києві, що таким об’єднанням хочуть посилити Чаплинку, я виступив категорично проти, – обурюється пан Сергій. – Райцентри здавна каталися на бюджетних грошах, й інвестицій там ніколи не шукали. Навіщо? Все ж і так дадуть! Коли я почув про цю ідею об’єднання двох громад, я вирішив балотуватися до Верховної Ради. Хотів вже як депутат захистити Присиваську ОТГ. Тоді я, до речі, і купив цю рожеву сорочку, у якій був на всіх виступах, і на всіх фотосесіях. Рожевий колір, який має Сиваш та інша наша перлина, Лемурійське озеро, це колір нашого майбутнього. Думаю, якби йшов від «команди Зе», то пройшов би. Але для мене було принципово залишатися позапартійним...
Тепер Присиваська ОТГ хоче захиститися від приєднання до райцентру… зростанням. На думку Сергія Кліщевського, коли у громаді житимуть 10 тис. жителів, і займатиме вона більшу частину району, ніхто не зазіхатиме на її незалежність.
Іншим способом зберегти громаду став розвиток економіки і туризму.
Далі буде...
Фото: Дмитро Синяк
Теги:
Область:
Херсонська областьГромади:
Присиваська територіальна громадаДжерело:
Прес-центр ініціативи «Децентралізація»
Поділитися новиною: