Експерт з питань освіти програми «U-LEAD з Європою» Сергій Дятленко про автономність шкіл в об’єднаних громадах, закриття гімназійних класів, премії вчителям та необхідність батьківського контролю за якістю навчання

---

Автор: Дмитро Синяк

 

 

Сергій Дятленко після педучилища рік працював у віддаленій сільській школі Хмельницької області, згодом закінчив педінститут і теж пішов працювати до школи – вже у столиці. Після цього він понад 13 років працював на різних посадах у Міністерстві освіти. Можна сказати, що він знає про українську освіту все. Минулого року його інтерв’ю на нашому порталі набрало рекордні 40 тисяч переглядів і викликало жваві обговорення у соцмережах. Цього року пан Сергій, мабуть, знову здивує освітян своїм незвичним для багатьох підходом до проблем вчителів і категоричною відмовою бачити у діях минулого уряду зраду. Разом із тим, він підкреслює, що не має жодного стосунку до урядових структур і каже лише те, що думає. Може, у цьому і полягає сила його слів…

 

Різкі рухи корабля освіти

 

Почнемо з найважливішого. Чи є освітня реформа успішною? Що можна сказати за результатами року?

- Все йде за планом. Якщо хтось думає, що все зміниться завтра, післязавтра, через місяць, через рік, то вони будуть розчаровані. Реформування будь-якої галузі в ідеалі – постійний процес. У вдосконалення немає меж.  Тому й освітня реформа, мабуть, ніколи не опиниться у точці, де можна буде сказати: все класно, нічого змінювати не треба.

І все ж таки потрібні показники, за якими можна визначити, чи дійшли ми з точки А до точки В…

- Таких показників може бути багато. Ось один з них. За останні 6-8 місяців я провів понад 30 семінарів, і лише кілька з них – у Києві, всі решта – на периферії. Я багато спілкувався з жителями об’єднаних громадам, з вчителями, з дітьми, з керівниками ОТГ. Так-от, на початку року, коли я запитував на обласних семінарах: «Скільки у вас директорів шкіл на контракті?», то отримував відповідь: «Один-два». А на останніх семінарах мені вже відповідають: «П’ять-шість». Ось маємо конкретний показник…

 

 

Ті директори, які до створення ОТГ мали довгострокові договори з районними відділами освіти, не зобов'язані йти на контракт. Звільнити таких директорів неможливо. Що ж робити, аби «наростити показники»?

- Можна сказати: «Неможливо!» і поставити крапку, чекаючи моменту, коли буде можливо. А можна діяти: звертатися до голови громади, до депутатів, пропонувати свою допомогу у розробці відповідних програм. Директор на контракті і директор без контракту – це шість різних директорів, хоча це одна і та ж особа. Директор на контракті працює набагато краще. І що ближче наступний конкурс, тим йому важче сидиться на своєму кріслі. Тоді він починає шукати можливості підвищення якості свого педагогічного колективу… Що конкретно можна зробити? Дуже добре зарекомендували себе способи матеріального заохочення. Громади оголошують, наприклад, що директорам, які будуть працювати на контрактних умовах, платитимуть до 30% додатково. І директори, які почуваються впевнено, йдуть на цей конкурс. Й інші теж не хочуть відставати від них.

Яких глобальних змін чекати освітянам з 1 вересня? Реформу освіти не зупинять?

- Ні, бо вона зараз на часі. На недавній конференції освітяни влаштували гучні овації міністру освіти Лілії Гриневич: зал аплодував їй стоячи. Чому? Бо вона запропонувала те, у чому давно мали потребу. Люди багато років чекали на ці зміни. Чи можна сказати, що її дії були недосконалими і реформа була не зовсім такою, якою мала би бути? Можна! Хтось скаже, що треба було рухатися не цим, а тим боком, що треба було, наприклад, приділити більше уваги питанню підготовки вчителів, а не питанню змісту освіти, буде правий. Та головне не це. Головне, що ми зрушили з місця освітній корабель, що почали вдосконалювати його. І повернення назад, мені здається, не буде, бо реформа освіти – це вимога сучасності.

Мені здається, що людей турбує не стільки рух корабля освіти, скільки круті повороти, які він робить.

- Ми довго стояли на місці, наші м'язи атрофувалися. Через це нам так важко тепер рухатися. От, що я вам скажу: важливим є не напрям, у якому ми підемо, важливим є сам рух. Якщо матимемо сильні м’язи, будемо гнучкими і спритними, то навіть якщо підемо кудись не туди, ми швидко зможемо повернутися на правильну путь. Я не маю на увазі, що реформа повинна розвернутися на 180 градусів. Я тільки підкреслюю, що коли йдеться про освіту, процес часто є важливішим за результат. Отже важливо не те, чи знає учень третього класу табличку множення. Важливо, чи навчився він вчитися, чи може він знаходити спільну мову з однолітками тощо.

 

 

Але ми завжди оцінюємо саме за результатом!

- Просто тому що не маємо інших мірил, чітких, зрозумілих, а найголовніше – простих. Між тим, людям хочеться все розділити на два: добре або погано, правильно або неправильно, перемога або зрада. Насправді нічого не існує в такій суворій дуальності, можна лише говорити, та чи інша дія більш добра або менш добра.

 

Про «модель освіти економ-класу»

 

Одна моя знайома вчителька сказала, що, за її спостереженнями, нинішня реформа виглядає як «модель освіти економ-класу для більшості». Кому освіти не треба, мають шанси залишитися безграмотними. Кому дуже треба – можуть купити освітні послуги у приватних школах. Що ви скажете на це?

- Та ні, навпаки, ми намагаємося відійти від радянської освіти економ-класу – одної для всіх. Ми намагаємося зробити все так, щоб кожна дитина мала можливість розвиватися по-своєму, індивідуально, а кожна громада мала би можливість сама обирати для себе ту чи іншу освітню модель. Коли якась громада  хоче розбудовувати у себе luxury-освіту, вона вже зараз може це робити. У мене є зустрічне запитання. Чому вчителі та батьки обговорюють саме економічні питання? Можливо, хтось просто маніпулює ними?

Все дуже просто. Коли голова громади хоче закрити чергову школу у селі, він насамперед каже, на скільки більше громада витрачає на одного учня у цій школі, ніж деінде. 

- Це груба помилка! Так не можна робити! Питання економії та економіки в освіті не потрібно обговорювати ні з ким, крім начальника відділу освіти громади і місцевих депутатів, і то лише тих, які входять до бюджетного комітету. Економічні аргументи щодо закриття шкіл не варто наводити ні у розмовах з батьками, ні з вчителями, ні навіть з директорами шкіл.

Між тим, вони дуже чіткі і зрозумілі. Ця школа витрачає на одного учня 10 тис. грн, а та – 50 тис. грн. Тож виникає питання: вона нам точно потрібна?

- Це докорінно неправильний підхід! Адже батьки не розуміють різницю між 10-ма та 50-ма тис. грн, у які обходиться навчання учня у тій чи в іншій школі. От скажіть мені: має для вас значення, скільки становить вартість запуску у космос супутника: 56 чи 63 млрд доларів? Ви навіть не орієнтуєтесь, що це за цифри. Багато це чи мало для запуску супутника. Так і для батьків немає різниці, скільки школа витрачає на їхніх дітей. Ну, витрачає 50 тис грн, і що? А може, треба витрачати, припустимо, 86 тис. грн, щоб освіта була по-справжньому ефективнішою? Що для батьків слова якогось чиновника про те, який каже: «Ваша дитина державі дуже дорого обходиться!». Адже на те й існує держава, аби надавати освітні послуги на податки, які ми сплачуємо. Нехай виконує свої зобов'язання! І батьки у даному випадку праві…

Який же підхід є правильним?

- Головне завдання при побудові спроможної освітньої мережі – це забезпечення і надання якісних освітніх послуг. Причому хочу наголосити: послугу цю надають держава та громада, а вчитель лише здійснює освітній процес. Бо його робота значно  ширша і глибша, ніж просто «надання послуг». Я у жодній мірі не хотів би принижувати вчителя, який, коли йдеться про послуги, неначе перетворюється на лакея. А це неправильно.

 

 

І все ж таки в основі освітньої реформи лежить бажання зекономити?

- Ні, в основі реформи – бажання зробити освіту кращою та спроможнішою. І дати можливість доступу до цієї освіти всім дітям. Ось що справді важливо! Про яку економію можна говорити, коли коштів на освіту з кожним роком виділяється дедалі більше? На серпневій конференції директор Світового банку у справах України, Білорусі та Молдови Сату Кахконен сказала, що в Україні на освіту коштів виділяється більше, ніж у розвинутих європейських країнах. Йдеться, звісно, не про абсолютні цифри, а про відсоток від ВВП. Але все ж таки!

 

Яких вчителів нам бракує?

 

Ви ще минулого року говорили про те, що букетно-цукерковий, а якщо говорити про школи, комп'ютерно-віконний період у громад та освіти вже минув. Відтак, треба рухатися далі і дбати вже про якість освітніх послуг. Ну і що, дбають?

- Всюди ситуація є різною. Але точно множна сказати, що ті громади, які об’єдналися ще у 2016 році, виявилися найбільш підготовленими до змін у підході до освіти. Я навіть скажу так: децентралізація значно пришвидшує цю підготовку, бо громади значно краще дбають про свою освіту, ніж це робили райони. Раніше відділ освіти був у складі районної адміністрації, а заклади освіти належали районній раді. Районні адміністрації з районними радами не завжди жили мирно і дружно. Всі стратегічні рішення приймала рада, аж до призначення директорів, а всі оперативні – відділ освіти. І при цьому завжди можна було звинуватити одне одного у якомусь проколі. У громаді все по-іншому: стратегічні та оперативні рішення ухвалює вже один орган, який несе за ці рішення повну відповідальність. Я називаю об’єднані громади освітніми куркулями. Куркуль – дуже точне слово, воно цілком відбиває те, що  громади активно дбають про своє, тягнуть усе до себе. Також вони ніколи не кидають гроші на вітер, і якщо їм бракує фінансів, то з кожним роком бракує дедалі менше. Наприклад, якщо  минулого року не вистачало 5 млн грн, то цього вже 3 млн грн, а наступного не вистачатиме лише 1 млн грн, і це не зважаючи на інфляцію.

У великих містах все по-іншому?

- У великих містах люди живуть загалом краще, ніж на периферії. І з освітою там краще –насамперед через конкуренцію. Бо у великих містах школи змагаються за учнів, і якість освіти від цих змагань зростає. У громадах же важко створити таку конкуренцію між закладами освіти, тому дуже важливо створювати конкуренцію хоча б між вчителями.

Як  це можливо за умов кадрового голоду?

- Мені здається, що всі розмови про кадровий голод у школах – відверта маніпуляція. З одного боку вчителі кричать: «У нас кадровий голод!», але торкнися питання закриття малокомплектних шкіл, вони почнуть кричати: «А куди дівати скорочених фахівців!?» Так давайте з’ясуємо: у нас кадровий голод чи надлишок вчителів? Ви можете уявити державу без вчителів? І я не можу. Так, всі кажуть, що кращі їдуть за кордон, що приходять гірші. Потім за кілька років те ж саме повторюють ці «гірші». Але правда у тому, що всі посади у школах зазвичай зайняті. Що станеться тоді, коли вчителів справді не вистачатиме? Держава шукатиме можливості залучити їх до роботи у школи.

 

 

Але ж фахових вчителів дуже часто не вистачає, причому не тільки у селах.

- А фахових водіїв вистачає? А фахових голів місцевого самоврядування? А фахових лікарів? У нас голод на якісні кадри, який завжди був, є і буде. У певних місцях так, вчителів з певних предметів бракує, але в цілому кадрового голоду в освіті немає. До речі, об’єднані громади тепер мають усі можливості для того, аби залучати до своїх шкіл саме тих фахівців, які їм потрібні. От на одному семінарі мене якось запитали: «Як залучити до сільської школи вчителя фізики?» А я тоді задав зустрічне питання: «У вашій громаді є сімейний  лікар?» «Так, є». «Але ж він, певно, приїжджий. Як вам вдалося зацікавити його у роботі в громаді?» «Ми доплачуємо йому з місцевого бюджету, крім того, ми виділили його сім’ї квартиру». Отже, лікаря громада зацікавити змогла, а вчителя не може? Потрібен вчитель фізики, дайте йому підвищену зарплату, дайте йому службове житло. На це треба йти, якщо він вам справді потрібен.

Проте далеко не всі громади активні у цьому питанні.

- Ми маємо звикнути до того, що всі ми – різні, якщо вже хочемо відходити від освіти економ-класу, однакової для всіх. Громаду можна порівняти із сім’єю, а далеко не в усіх сім’ях приділяють особливу увагу освіті дітей. Дехто витрачає гроші на подорожі, дехто – на розваги.  Так і громади.

 

Про батьківський контроль за якістю освіти та «розрив шаблонів»

 

Отже якщо ти народився у сім’ї, де не прийнято інвестувати в освіту, ти маєш змиритися із цим?

- У жодному разі! Батьки як замовники освітньої послуги мають контролювати освітній процес. Чи далеко батьки від цього? Дуже! В одній громаді, де, звісно, у школі «все було гаразд», виявилося, що за три роки жоден випускник навіть не намагався складати ЗНО з математики. Чому? У цій громаді народжуються виключно гуманітарії? Ні! Просто там вчитель математики ні на що не здатний. Чому батьки мовчать про це? Бо вони не знають, що мають право це робити, бо їх затуркали і сказали їм, що так має бути. Тому комунікація з ними і подібні інтерв’ю є дуже важливими.

Мені важко уявити державу без вчителів, але ще важче уявити, як батьки мають на практиці контролювати освіту.

- Батькам потрібно зібратися і прийти до директора з вимогою замінити вчителя математики. Це незвично, це вимагає певної сміливості, але це треба робити. Буквально вчора мене запитали батьки п’ятикласників: «Чи можна нашим дітям як другу іноземну мову вивчати російську, а не німецьку мову, як цього вимагає керівництво гімназії?» Я почав розбиратися, чому ж вони взагалі ставлять таке запитання. І виявилося, що батьки чудово знають: результат з вивчення німецької мови по 3 години на тиждень буде нульовим. Тож вони вирішили обрати мову, з якої можна добитися бодай якогось результату. От і виходить, що програма виділяє 8 годин на тиждень англійської мови, 3 німецької, а результат – нуль. То може дітям потрібно рівномірно вивчати всі предмети, а не заглиблюватися у вивчення мов, яке все одно не дає результатів? Батьки повинні ставити такі питання перед директором школи.

 

 

І він відповість, що такими є навчальні плани, що вчителів іноземної мови не знайдеш вдень з вогнем…

- Навчальні плани можна коригувати, а доброго вчителя завжди можна знайти, якщо є бажання це зробити. До речі, я часто стикався з випадками, коли вчителя шукав не директор, а батьки чи громадська організація. Насправді багато директорів вже працюють не так, як за СРСР. Вони регулярно зустрічаються з батьками і розпитуються про їхні побажання. Так, у великих містах вам можуть сказати: «Коли вам не подобається профіль, йдіть до іншої школи!» І треба йти! Але у селі чи маленькому містечку, де немає кількох шкіл і, відповідно, вибору, треба домовлятися. І батьки, і вчителі мають знати, що для нас найголовніше в освіті, навіщо нам потрібна освіта, яких результатів ми хочемо досягти і що для цього повинні спільно зробити?

Послухати вас, так батькам треба не тільки знайти потрібного вчителя, а ще й скинутися йому на зарплату. А навіщо тоді вони платять податки? Де ж тут держава?

- Держава не може знати, що у школі такій-то нездалий вчитель математики. Ідіть разом з директором до голови громади чи свого депутата, просіть по допомогу і спільно вирішуйте всі проблеми. Бо крім вас, їх ніхто не вирішить. Можна запросити на роботу студента з вишу, можна скерувати на навчання до педуніверситету якогось здібного місцевого учня і оплатити йому навчання. Варіантів може бути безліч! Деякі громади вже розробляють програми залучення педагогічних працівників. Це дає їм можливість пропонувати кращі умови тим, кого вони залучають з великих міст: тренерів спортивних шкіл, висококваліфікованих вчителів для профільного навчання чи для Малої академії наук. Вони компенсують їм проїзд, забезпечують їх житлом, платять надбавки до зарплати. Є державні норми, так, але є і чимало моментів, які громада повинна унормувати на місці. Наприклад, те, як буде проходити конкурс на посаду керівника закладу, яким буде харчування, як краще організувати підвезення дітей до школи, як залучити до роботи вчителів, які не проживають на території громади. Батьки мають зрозуміти: все в їхніх руках, і загальних шаблонів немає.

 

Про ліцеї, гімназії та «зайві» гроші на освіту

 

Цього року освітяни багато обговорюють ініціативу уряду щодо закриття гімназійних класів і відкриття ліцейних. Це був, власне, той різний поворот корабля освіти, яких краще уникати.

- У цій темі немає нічого нового. У законі про освіту немає спеціалізованих шкіл, а терміни гімназія і ліцей означають ступінь навчального закладу. Ліцей – це третя ступінь, 10-11 класи, гімназія – це 5-9 класи. І освіта має бути рівною для всіх, тому у початковій школі відновлено набір без конкурсу. А розшарування за напрямами перенесено до старшої школи, де з’являється профільне навчання. У початковій та середній школі всі учні повинні мати однакові умови.

Директор сільської школи у Хмельницькій області розповідав мені, що спантеличений відходом від спеціалізації. У них була спеціалізована школа, гуманітарна...

- Скажіть, чи є у дітей цього села шанс обрати іншу школу? Швидше за все, немає. Чи всі діти у цьому селі є гуманітаріями? Точно ні. А що ж робиться з дітьми-техніками? Їх ігнорують, ламають, і вони мусять мати по 8 годин іноземної мови. Хіба це правильно?

Але є також інший момент. За 10 років спеціалізації школа напрацювала чималий досвід у викладанні гуманітарних предметів, є відповідні вчителі, методики… Тепер усього цього треба просто позбутися і почати спочатку?

- От якраз і біда у тому, що вчителі не хочуть працювати більше. Вони напрацювали – і будуть за цими методиками до пенсії працювати. Але ж методики повинні вдосконалюватися і змінюватися щороку. Тим більше це стосується нинішнього часу, коли переглядається зміст освіти. З іншого боку, треба уважно придивитися до результатів. Одна міжнародна компанія, що співпрацювала з Міністерством освіти мало не таємно мала можливість виміряти рівень знань тих, хто навчався у школах з поглибленим вивченням іноземних мов Києва та Київської області. Компанія мала з’ясувати, чи мають випускники цих закладів достатній рівень, щоб скласти міжнародні іспити з іноземної мови. Так-от, виявилося, що це могли зробити одиниці. Тобто ми цю вивіску бачимо: «Школа з поглибленим вивченням іноземної мови». Всі батьки кидаються туди, бо викладають 2, а то й 3 мови, але ніхто не знає, що результат цієї спеціалізації є мінімальним. Виходить, що держава інвестувала не у те, у що потрібно.

 

 

У питанні закриття гімназійних класів є і меркантильні інтереси. Адже за роботу у таких класах вчителям доплачували 15% від зарплати і ще 5 % платили за інновації. Отже, виходить, що зі скасуванням цих класів зарплати вчителів зменшаться на 20%. Так, вчителям обіцяють доплачувати за ліцейні класи, але їх буде лише 1-2. А гімназійних класів могло бути більше десяти...

- Я не хотів би вникати у цю «математику». Але голова громади таки мав би це зробити. Бо громада має можливість платити надбавку вчителю від 10 до 30% його окладу. Причому це можна робити не з власних коштів громади, а з коштів освітньої субвенції, якщо громада має надлишок цих коштів. Загалом по Україні громади мають великий профіцит освітньої субвенції.

Як це виглядає на практиці? Мають «зайві» гроші на освіту?

- Так. Мають надлишок освітньої субвенції на заробітну плату педагогічних працівників. І деякі громади купують на ці гроші обладнання для шкіл. Інші дають вчителям премії та надбавки до зарплати. Як на мене, премії треба платити диференційовано, тобто кращим. І навіть не за конкретні результати. Бо наприклад, вчителю з математики легше показати результати своєї роботи на олімпіаді, відправивши кількох учнів на олімпіаду. Вчитель музики такої можливості не має, але це не значить, що працює він гірше. І цю диференціацію доходів не можна якісно зробити ані з Києва, ані з райцентру.

За якими ж показниками преміювати вчителів?

- Тут має бути враховано і те, що конкретно зробив вчитель; і те, що думають про нього учні, і те, що думають батьки. Вони у сукупності мають визначити, хто достойний матеріальній підтримки, а хто ні. З Києва не можна сказати, який вчитель повністю віддається роботі, а який працює для галочки. Ви ж на місцях усе знаєте.

Далі буде...