Як у Cосницькій ОТГ Чернігівської області перетворюють на капітал культуру та історію.

Автор: Дмитро Синяк

---

Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода, ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс – гриби. У лози – ожина. В кущі – горіхи. В озері воду скаламучу – риба. Отак я раюю днів два або три, аж поки не скосять траву… Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима.

Олександр Довженко «Зачарована Десна»

 

Мед та козацька слава

 

Театр починається з вішака, а Сосниця – з ведмедя. З великого металевого ведмедя, який лізе на сосну за медом. Саме такий затверджений герб отримало у 1782 році тоді ще порівняно велике місто після ліквідації царським урядом автономного устрою на Лівобережній Україні. Герб Сосниці мав би відображати мирне сьогодення колись відомого полкового центру, затушовуючи будь-які згадки про минулу козацьку славу. Однак сучасний сосницький скульптор вирішив виправити цей недолік, розвішавши довкола металевого, майстерно виконаного тину козацькі атрибути: лук зі стрілами, спис, сідло і щит із зображенням тризубу. Чудова фотозона, мистецький пам’ятник, якому міг би позаздрити і Київ...

- Сосниці дуже пощастило із цим митцем, якого звати Віталій Онищенко,– розповідає голова Сосницької ОТГ Андрій Портний представникам інших громад Харківської і Полтавської областей, яких за кілька годин до мого приїзду привіз сюди «із навчальною метою» Чернігівський центр розвитку місцевого самоврядування. – Цей чоловік є дуже затребуваним майстром художнього кування, роботи якого розходяться по всій Європі. Він все життя живе і працює у Сосниці, але до створення цього пам’ятника у нас його майже не знали. І от одного разу я кажу йому: «Віталію Івановичу! Ну, не може так бути, щоб ви по собі нічого не залишили рідному селищу!» Він нічого не відповів, але ця моя фраза, як виявилося, його дуже зачепила. Кілька тижнів він думав, а потім приніс мені ескіз цього пам’ятника. Селищній раді треба було заплатити тільки за матеріали – це близько 80 тис. грн. От за такі копійки ми отримали цей шедевр…

Слухачі, кілька чоловіків і жінок різного віку, схвально кивають.

- Мені дуже сподобалася сама ідея залучення громадськості до життя громади, реалізована у Сосницькій ОТГ, – розповідає про свої враження від цієї поїздки додає Аліна Доценко з Козельщинської ОТГ Полтавської області . – От зараз ми озеленюємо нашу громаду. Ми вже кілька разів висаджували квіти, але їх часто виривали. У Сосниці ж купили людям яблуні, щоб ті посадили їх на своїй території. Це чудовий кейс!

- А мене дуже вразило, що тут такі активні люди! – додає заступник голови Нехворощанської ОТГ Полтавської області Олександр Лимар. – На Полтавщині люди абсолютно пасивні, і їх дуже важко залучати до благоустрою та якихось активних дій. От, як би й нам такий пам’ятник... Але наші ковалі та художники навряд чи погодяться на таку співпрацю, яку втілили у Сосниці.

- А у нас немає бюджету участі, і нам було дуже цікаво послухати, як багато зробила у цьому напрямку Сосницька ОТГ, – Ірина Антоненко зі Старовірівської громади Харківської області. – От ми майдан зробили, але про лавочки і не подумали. А коли все йде від людей, то усі дрібниці зауважують. Бюджет участі – це імідж громади.

Далі гості Сосницької громади говорять одні наперед другого, і розмова перетворюється на безперервний гомін, з якого виринають лише деякі фрази.

- Яка чудова у Сосниці акція «Полювання на пластик»! Навіть не віриться, що діти могли позбирали по рівчаках та узбіччях 300 кг пластику, який там збирався роками. Це актуально для всіх нас…

- Треба теж і нам герб селища зробити. Приїду – дам завдання історикам…

- Заважають працювати завжди три «С»: саботажники, симулянти і скептики. Маємо їх у нашій області доста, тому й реформа йде повільно. На Чернігівщині цих три «С» менше на душу населення, ніж у нас.

- Зараз головні скептики реформи – це, власне, сільські голови, які сидять на своїх посадах по 20 років і зовсім нічого не хочуть робити. Таких і на Чернігівщині вистачає.

- А зараз сільським головам ще попіднімали зарплатні коефіцієнти. На яке об’єднання вони тепер підуть!?

- У нас ідуть. Бо наші старости по 12 тис. грн отримують.

- Ого! Я би й сама пішла до вас старостою. Візьмете?

- Йдіть на голову районної ради, там ще краще платять!

…Гості прощаються з Андрієм Портним та сідають до мікроавтобусу, який має відвезти їх до наступного пункту – містечка Мена, адміністративного центру Менської ОТГ.

 

Ліси та мости

 

Кожна громада, де я побував, запам’яталася чимось своїм, особливим. Сосницька об’єднана громада Чернігівської області запам’яталася насамперед лісом. Навіть не Сосницька ОТГ, а дорога до неї, і навіть не лісом, а суцільними непролазними хащами, що з обох боків охоплювали цю дорогу. Місцеві жителі цілком могли б навести тут лад. Якби вони були, ці жителі. Але від багатьох сіл залишилися самі лише таблички.

У 1926 році у Чернігівській області мешкали майже 2 млн осіб. З того часу населення області постійно зменшується і тепер становить вже близько 1 млн осіб. Менше жителів лише у Кіровоградській та Чернівецькій областях. Однак Чернігівська область є третьою в Україні за площею і учетверо більше маленької Буковини.

- Та нормально у Польщі, цивільно так все, – розказує чоловік, який сидить поруч зі мною у маршрутці, своєму товаришу. – Житло дають, умови хороші, і «обйад годзінний» для робітників є. Цілу годину тебе не чіпають. Я там на фабриці працював, у Лодзі. Нормальна робота. І коли захворієш, то лікування безкоштовне…

Товариш чоловіка уважно слухає, розпитується. Які у Польщі ціни, де краще перетнути кордон, який курс злотого... У XVII столітті Річ Посполита, до складу якої входили ці місця, була насправді не такою близькою, як тепер, коли її кордони відкотилися майже на 1000 км на захід.

- Роботу у нашій області треба шукати вдень з вогнем, тому люди й тікають звідси, – розповідає мені згодом голова Сосницької ОТГ Андрій Портний, невисокий, але дужий з вигляду чоловік. – У моїй громаді є село, яке колись було великим і славним, а тепер у ньому лише вісім жителів. Вісім! Агрохолдинги, які орендують наші найбільш родючі землі, майже не дають робочих місць: їхня техніка йде через усю країну з півночі на південь і навпаки, виконуючі  потрібні сільськогосподарські роботи. І ми отримуємо від цього лише розбиті дороги. А інвестори і чути не хочуть про нашу громаду. По-перше, залізниці у нас немає. А по-друге, звідси лише 65 км до російського кордону: я б сам не ризикував тут будувати фабрики та заводи. Ну, а головне, працювати на цих фабриках і заводах нікому: на 311 квадратних кілометрів і 17 сіл у нас лише 10,6 тис. жителів, 7 тис. з яких мешкають у Сосниці.

Андрій Портний з тих людей, про яких говорять, що їм більше за всіх треба. Йому доставляє явне задоволення з ранку до ночі залагоджувати справи громади, контролювати, домовлятися, просити, вимагати. Тепер він везе мене до «найбільшого інфраструктурного проекту» Сосницької ОТГ – пішохідного моста через сонну річку Убідь. Міст коштом громади нещодавно переклали сосновими дошками, а тепер кілька робітників у помаранчевих куртках комунальників «кьорхерами» зчищають іржу з металевих перил у хмарах рудого пилу.

- От приїжджали до нас гості з інших громад, так-от у їхніх ОТГ по 150-200 млн грн бюджету, – жаліється Андрій Портний. – Ми ж цьогоріч маємо тільки 65 млн грн, з яких 25 млн грн – наші власні надходження. – Цих грошей вистачає, щоб наприклад, косметично відремонтувати цей міст. Але якщо, приміром, почнуться проблеми з опорами, яким вже років по сорок, ми нічого не зможемо вдіяти. І навряд чи нам хтось допоможе. Бо тут у нас кінець географії, половецьке поле...

- Що ж робити? – питаю я.

- Так, що робити? – луною відповідає Андрій Портний. – Хіба скарби шукати. Знаєте, за радянських часів неподалік Сосниці знайшли 2 скарби римських монет II століття. Але їх давно забрали до Москви…

 

Український Нью-Йорк, столиця Сосницького полку

 

Ми поволі йдемо вулицями Сосниці. Я крокую між двох Андріїв: крім Андрія Портного, з нами йде начальник відділу економічного розвитку, торгівлі та інвестицій Сосницької ОТГ Андрій Ткач. Хоча я би краще призначив його начальником відділу культури: пан Ткач – типовий інтелектуал, який знає все про історію Сосниці й любить розповідати про неї. З іншого боку, й культура може стати драйвером економічного розвитку.

- Один з місцевих журналістів назвав якось це селище українським Нью-Йорком: мовляв, це єдине селище в Україні, усі без винятку вулиці якого є строго паралельними і перпендикулярними, – каже, поблискуючи окулярами, Андрій Ткач. – Точнісінько, як у столиці США, котра звідси видається просто великим американським селищем…Між тим, Сосниця має набагато давнішу історію. Люди жили тут з V тисячоліття до н. е., якщо вірити результатам розкопок. За часів Київської Русі тут були 2 укріплених городища. Сосниця навіть згадується в Іпатіївському літописі, у переліку міст, які 1234 року захопив у Михайла Чернігівського князь Данило Галицький…

Історія селища, яку розповідає пан Андрій, не може не захоплювати. Виявляється, після російсько-литовської війни 1500-1503 років Сосниця на понад 100 років увійшла до складу Московського царства, але у 1618 році знов повернулася до Польщі. Деякий час вона була власністю польського шляхтича на відоме нині прізвище Пшонка. У 1634 році місто Сосниця отримало ратушне право (дещо обмежений варіант магдебурзького). А на момент повстання Богдана Хмельницького людей тут жило стільки, що гетьман дозволив створити нову військово-адміністративну одиницю – Сосницький полк.

У 1797 році Сосниця стала повітовим центром Малоросійської, а з 1802 року – Чернігівської губернії. Й у 1803-му її почали перебудовувати за планом, підписаним особисто царем Олександром І. І це стало чималим випробуванням для місцевого населення. Адже у селі не траплялося ані масштабних пожеж, ані землетрусів, які б могли знищити старі поселення, і тоді б було легко починати все заново. Одного дня якийсь чиновник повідомив: «Ви маєте перенести свої хати сюди, а ви – сюди. На тих, хто цього не зробить, чекає Сибір».

Результатом цієї нелюдської операції стало повне стирання слідів колишньої козацької слави і заснування, по суті, нового населеного пункту, у якому все було зрозуміло і прозоро, й з пункту А бо пункту Б завжди можна було дістатися найкоротшим шляхом. Тепер у кожній сосницькій родині по кілька велосипедів і мопедів, які весь час обганяють нас із двома Андріями, поки ми йдемо вулицею. Я з подивом розглядаю незвичну для мене архітектуру: усі будинки у Сосниці одноповерхові, із високими чотирьохскатними дахами та з вікнами із різьбленими наличниками.

- У середині ХІХ століття тут активно видобували торф, у Сосниці працювали 2 цегельних, пивоварний, та лісопильний заводи, а ще було безліч кустарних майстерень, – не вгамовується Андрій Ткач. – Тепер від них не залишилося і сліду. Основою місцевої економіки ще віднедавна була швейна фабрика, яка донині випускає жіночу білизну. Фабрика утворена на базі артілі «Швейпром» ще 1963 року, але після зміни власника та через несприятливі зовнішньоекономічні і політичні умови підприємство постійно зменшує обсяги продукції, відповідно, скорочуючи кількість працівників. Якщо до війни на фабриці працювали понад 450 жителів Сосниці, то тепер лише 150.

- Чекайте-чекайте! – перебиваю я, гортаючи роздруківки з інтернету, які весь час тримаю у руках. – Ось тут написано, що невдовзі у Сосниці з’явиться завод, який виготовлятиме складське обладнання, забезпечивши 250 робочих місць.

Андрій Портний підтверджує це і відразу ж пропонує відвідати підприємство. Телефонує власнику, а потім розчаровано повідомляє:

- Не вийде нічого. Бачите, бізнесу на Чернігівщині мало, але усіляких державних органів, які люблять паразитувати на ньому, доста. І щойно з’являється інформація про того, з кого можна повисмоктувати гроші, на нього кидаються, як мухи на мед. От нещодавно я до цього заводу одну журналістку з Києва возив. Так-от, після її репортажу на підприємство понабігало стільки перевіряючих, що власник суворо заборонив усім співробітникам будь-яке спілкування з пресою. Давайте я краще покажу вам нашу церкву! Колись їх у нас було багато, але всі комуністи понищили. Її, до речі, цілком могла відвідувати Анна Керн, у яку був закоханий Олександр Пушкін. Анна Керні жила у Сосниці понад 10 років: з 1844-го по 1855-й, і лишила про цей період цікаві спогади…

 

Про ПДФО з РДА

 

Пан Андрій звертає у провулок, на розі якого стоїть стара закинута хата, що їх тепер у Сосниці чимало.

- До речі, на місці цієї вулиці, а також кількох сусідніх стояла Сосницька фортеця, – продовжує Андрій Ткач, поки ми розглядаємо великий будинок із порепаними стінами та брудними вікнами, крізь які вже давно ніхто не дивився. – У нас люди не кажуть: «Піду до центру», а кажуть: «Піду у город». Бо у центрі й на прилеглій до Убіді території раніше була фортеця, яку називали «городом». А тоті прилеглі райони звалися посадами…

- Переважно наш бюджет формує ПДФО, яке надходить з бюджетної сфери, – перебиває його голова громади, певно, відчуваючи сором за цю і подібну до неї хати. – Є ще акциз і податок на землю, але доходів від цього зовсім небагато. Адже на Чернігівщині дуже багато землі під лісами. І цих лісів дедалі більше, бо місцевий лісгосп не дає раду з вирубкою. Щороку вирубує 500 га, а приростає 2 тис. га. Якщо так піде і далі, наш район скоро перетвориться на джунглі… Бюджетна сфера потроху скорочується, бо народжуваність у нас є дуже низькою. Тому й мусимо закривати школи, наприклад, Пекарівську, де приміщення забракувала ДСНС.

Мопед, обганяючи нас, сигналить, і його пасажир привітно махає голові громади.

- До скорочення шкіл додається ще й перереєстрація місцевих бюджетних установ, – веде далі Андрій Портний . «Чернігівгаз», «Чернігівобленерго», «Укртелеком» та інші користуються нашою інфраструктурою, але податки сплачують у Чернігові. Знаєте…

Пан Андрій вагається, думаючи говорити мені це чи ні, та врешті-решт таки закінчує фразу.

- Я не знатиму, що робити, коли скоротять районну адміністрацію. Адже там 40 працівників із дуже непоганими зарплатами. ПДФО від РДА – основа нашого бюджету….

 

Як народжувався туристичний проект

 

Сосницька ОТГ створювалася за принципом «один район – одна громада». Однак об’єднати їй вдалося лише 6 сільських рад з 18-ти. У зв’язку з цим територія громади на деяких картах виглядає поділеною на дві окремих частини, які не межують одна з одною. Андрій Портний заспокоює: ці дві частини пов’язані дорогою, яка належить громаді. Зрештою, яке це має значення, адже іншої конфігурації громади за невеличкої кількості населення годі й шукати: в усьому Сосницькому районі, територія якого охоплює 916 кв. км, лише 17 тис. жителів, і 10,6 тис. з них вже мешкають у Сосницькій ОТГ.

Пан Андрій каже, що радо запрошує усіх сільських голів «доприєднуватися», однак відповіді поки що не має: голови сільрад не готові розставатися зі своїми теплими місцями. Між тим, Сосницькій ОТГ явно не завадило б побільше сільського населення і, відповідно, субвенції на розвиток сільських територій. Й аби залучити до громади інші сільради, Сосницька селищна рада вкладає у периферійні села величезні кошти.

- З 16-ти наших сіл мережа вуличного освітлення була тільки у Загребельному, – розповідає Андрій Портний, який вже сидить на водійському сидінні старої «Лади» і різко крутить кермо, впевнено об’їжджаючи мопеди та велосипеди. – В інших селах її треба було розбудовувати практично з нуля. Але ми справилися з цим. Минулоріч витратили на це 1,7 мільйонів, засвітивши у громаді 95 ліхтарів. Цього року плануємо закінчити цей процес, скерувавши на нього ще 1,7 мільйонів інфраструктурної субвенції, яку ми отримуємо завдяки участі у реформі. Але для того, аби довести місцеву господарку до нормального стану, потрібні набагато більші гроші. Адже створювалася ця господарка у 1950-1980 роках, і з того часу практично не ремонтувалася. А де взяти гроші, я поки що не знаю. Позики у банках ми брати не можемо, бо бюджет маємо дуже скромний. Бізнес розвивати тут складно, самі бачите…

- Ну то, може, туризм? – несміливо питаю я. – У вас же є музей Довженка, у вас місця козацької слави, у вас знаходять давньоримські скарби, у вас 11 років жила Анна Керн…

- Це так, і тільки до музею Довженка щороку приїжджають 28 тис. туристів – погоджується пан Андрій. – Це чималий трафік, але поки що ми майже нічого з нього не маємо. Тож ми поставили собі дві мети. Перша: змусити туристів пообідати у нас; друга: змусити їх переночувати у нас. Щоправда, переночувати поки що нема де. Але ми маємо ділянку під готель. Нам би тільки інвестора…

- Але навіщо будувати готель? Ви ж маєте стільки закинутих хат! Я би, чесно кажучи, з набагато більшим задоволенням оселився в автентичному сіверському будинку, ніж у новозбудованому готелі.

- Чесно кажучи, я не прихильник створення комунальних підприємств – вже невпевнено говорить Андрій Портний. – От якби інвестор купив у нас кілька будинків… Старий будинок у доброму стані можна купити приблизно за 3 тис. доларів.

- Готель нам так чи інакше потрібен, – відкликається із заднього сидіння Андрій Ткач. – Ми ж бо вже другий рік проводимо доволі атмосферний Молодіжний фестиваль кіно та мистецтва «Капелюш». Цього року кількох гостей фестивалю поселили у приватному секторі. Але наскільки би краще було у готелі! Ми могли би назвати його «Сінема», номери у ньому оформити у стилі відомих фільмів. Сам цей готель міг би бути туристичною атракцією. Від нас лише 30 км до Батурина і 50 км до Конотопа, отже ми могли би залучити тамтешній туристичний трафік.

- Але ж у нас немає інфраструктури, – не здається його тезко. – Немає гідного ресторану і нам нічим зайняти туриста. Потрібні туристичні маршрути, велопрокати, екскурсоводи… Де усе це взяти?

- Знаєте, я би вже зараз приїхав до вас на вихідні, – зізнаюся я, дивлячись на старезні липи уздовж дороги, якою ми їдемо; липи, які застали мабуть ще часи Гетьманщини. – Підкажіть мені тільки гарне місце на Десні, на якому можна розбити намет. І магазин, де можна купити їжу.

- Навіщо намет! – оживляється голова громади. – Ми вас у приватному секторі прилаштуємо. І кафешка у нас непогана є, де можна поїсти. Пан Андрій проведе для вас чудову екскурсію. Він стільки всього знає про Сосницю! Велосипедів у нашій громаді самі бачите, скільки. Хочете, ми підкажемо, у кого можна їх позичити. Підкажемо, куди можна з’їздити на велопрогулянку. А якщо вам у нас буде сумно, то поруч же ж Конотоп і Батурин з гетьманським палацом! Справді приїдете?

Мені здається, я присутній при народженні грандіозного туристичного проекту. Для створення якого, виявляється, потрібно так мало…