У Сосницькій громаді Чернігівської області вже двічі провели Молодіжний фестиваль кіно та мистецтва, залучивши кошти Міністерства культури.

---

Автор: Дмитро Синяк 

 

 

 

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шлях.

 

Олександр Довженко «Зачарована Десна»

 

Хата, у якій виріс Олександр Довженко

 

Ми стоїмо коло його хати. Це саме у ній народився відомий український радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник та класик світового кінематографа. Цю хату він оспівував у своїй автобіографічній кіноповісті «Зачарована Десна». Тоді вона знаходилася у невеличкому селі В’юнище, яке вже давно стало частиною селища Сосниця, що два роки тому стало адміністративним центром Сосницької об’єднаної громади. Щоправда, у ці й ж «Зачарованій Десні» Довженко писав, що його село «щезло геть з лиця землі… згоріло за допомогу партизанам, і люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охоплені полум'ям». Та, виявляється, це було художнім перебільшенням, до яких Довженко мав слабкість. Німці, які справді спалили кількасот українських сіл, не чіпали ані Сосницю, ані В’юнище. Через селище тече досить велика річка Убідь, у якій, очевидно, частіше за все купався хлопчиком Довженко. До Десни від його хати – понад 5 кілометрів. Але він як художник волів зобразити у своєму творі саме повноводну Десну, а не тиху Убідь…  

На просторій галявині попід хатою нас троє: я, начальник відділу економічного розвитку, торгівлі та інвестицій Сосницької ОТГ Андрій Ткач та бронзовий Олександр Довженко. Розмовляючи з паном Андрієм, ми час від часу дивимося на нерухому довженкову фігуру. Митець зодягнутий у просту селянську одежу, його руки картинно піднесені угору, голова закинута назад, зуби міцно зціплені, високий лоб, обрамлений густим волоссям видається вперед, а погляд спрямовано кудись вдалечінь. Цей пам’ятник з’явився у 1974 році, і мабуть, тому Довженко на ньому нагадує бронзових шахтарів та суворих «визволителів». Кого тільки не робили з письменника після смерті: героя, трибуна, борця за долю людства... Але цей образ так само далекий від правди, як і пропагандистські фільми режисера зі світовим ім’ям: під час Голодомору він, наприклад, знімав кінострічку про переможне будівництво «Дніпрогесу»…

 

Начальник відділу економічного розвитку, торгівлі та інвестицій Сосницької ОТГ Андрій Ткач та голова Сосницької громади Андрій Портний

 

- Так, Довженко є справді дуже суперечливою фігурою, – каже Андрій Ткач, і його голос звучить примирливо і м’яко, як вітер у верхівках старезних лип над нашими головами. – Він дійсно багато чим поступився радянському режиму, але не менше і потерпів від нього. Разом із цим, він був помітною фігурою свого часу, а насамперед талановитим митцем, відомим цілому світові. І практично вся його творчість просякнута любов’ю до українців та української землі. Ця якість є головною у ньому, і саме вона досі притягує, мов магнітом, до довженкової постаті тисячі людей. Скільки було радянських режисерів, а пам’ятають чомусь тільки Довженка. І не лише через «Зачаровану Десну». Його німі фільми досі вивчають в університетах кіномистецтва, дивуючись, як одною камерою і без звуку можна було передати такий неймовірний драматизм та глибину. Нашій громаді пощастило, що Довженко народився саме у нас. Він – наше багатство…

Андрій Ткач, як і бронзовий Довженко, теж впевнено дивиться у майбутнє. Щоправда, воно у нього не пафосне, як у пам’ятника, а цілком конкретне, вимірюване і зрозуміле. Пан Андрій мріє про розвиток кінофестивалю, який ось вже двічі відбувся у Сосниці. Саме тому він одягнув сьогодні яскраво-жовту футболку з логотипом цього фестивалю. З неї, наче з афіші, я дізнаюся, що «20 липня 2019 року, у смт Сосниця, музеї-садибі О.Довженка за підтримки Міністерства культури України, Державної театрально-видовищної агенції та Арт-резиденції Олександра Довженка відбудеться кінофестиваль «Капелюш».

 

Інша хата Довженкової господи, яку теж включено до музею Олександра Довженка

 

- Як ми змогли зробити Всеукраїнський кінофестиваль? Просто дуже хотіли! – спокійно  відповідає пан Андрій, якому явно приємно моє здивування. – Спершу за кошти селищної ради ми влаштували кіноконкурс «Стоп-кадр», який пройшов дуже успішно, і згодом ми вирішили розвинути його успіх. Для цього почали шукати талановитих хлопців та дівчат, прохаючи їх зняти для фестивалю бодай щось, будь-яке відео чи фото. Спершу ми робили акцент на аматорському контенті, знятому телефонами чи будь-якими іншими нескладними гаджетами. Але цьогоріч серед 17 конкурсних робіт було вже кілька професійних. І наступного року ми вже запроваджуємо 4 номінації: аматорське відео, музичне відео, документальне відео та професійне ігрове кіно… Ви розумієте, який це масштаб! Молодіжний фестиваль кіно та мистецтва проходить у нас лишень другий рік, а ми вже маємо 17 повноцінних конкурсних робіт! І присилають їх нам з Чернігівської цілої області, а також з Харківщини та з Києва. А ще цьогоріч ми мали близько 500 глядачів. І це при тому, що у цілій нашій громаді лише 10 тис. жителів. Ось що таке довженковий бренд!

 

Андрій Ткач показує, яким невеличким був фестиваль спочатку

 

Шумлять старі липи над нашими головами, суворо дивиться удалечінь бронзовий Довженко.

- У першому конкурсі перемогу здобув Денис Джима, хлопець з вадами слуху з місцевого інтернату, – веде далі Андрій Ткач. – У ного була досить сильна комедійна робота. Гості першого фестивалю, режисерки з Києва, розповіли про неї у столичній киномистецькій тусовці, і до нас почали телефонувати з різноманітними пропозиціями з організації вже наступного фестивалю. Річ у тім, що молодій людині, яка тільки мріє про кар’єру режисера, ніде проявити себе: жодних аматорських фестивалів та конкурсів в Україні не проводиться. Таким чином на подібні заходи є певний попит…

Фестиваль, який вирішили проводити просто неба на території музею-садиби Олександра Довженка, назвали незвично – «Капелюш». На думку пана Андрія, така назва не тільки приваблюватиме усіх цікавих, але й підкреслюватиме аматорську складову. Слово «Капелюш» зустрічається у довженкових спогадах. Коли він ще вчителював на Житомирщині, то одного разу забув у класі свого капелюха. Один з його маленьких учнів, який ще не навчився добре вимовляти всі звуки, згодом прибіг до нього захеканий і повідомив: «Олександре Петровичу, ви забули свій капелюш!»

- Найважче було із суддями, бо дуже мало медійних особистостей були готові співпрацювати з нашою громадою фактично на волонтерських засадах, – розповідає Андрій Ткач. – Допомогло випадкове знайомство. На фестивалі «Шабля» у Батурині я познайомився з працівниками столичного мистецького об’єднання «Глечик», яке спеціалізується з організації різноманітних заходів – від професійних фестивалів до весіль. За особистими зв’язками нам вдалося підключити до організації «Капелюша» ще кількох фахових режисерів та митців, зокрема заслужену артистку України, співачку, очільницю ГО «Народна філармонія» Руслану Лоцман.

Однак було зрозуміло, що без серйозного фінансування нічого більш-менш помітного не вийде. Тому Сосницька селищна рада за допомогою Агенції регіонального розвитку Чернігівської області та Чернігівського Центру розвитку місцевого самоврядування навесні цього року взяла участь у конкурсі Міністерства культури «Малі міста – великі враження». І перемогла.

Тепер за проектом, що його подали соснівчани, держава має виділити їм 246 тис. грн на створення Арт-резиденції Олександра Довженка. На ці гроші, до яких селищна рада зобов’язалася додати ще близько 80 тис. грн, треба оцифрувати музейні експонати, створити постійно діючі кіномайстерні, розробити сайт арт-резиденції тощо. Ну, і, звичайно, започаткувати довженковий кінофестиваль. Однак плани Андрія Ткача не обмежуються цим.

- Ми хочемо створити певний мистецький хаб, який би притягував до Сосниці відомі особистості та працював би як творчий центр, – каже він. – Тобто при музеї Довженка має виникнути і творча лабораторія, і певній клуб кіномитців.

Цього року гостей, які приїхали на фестиваль як учасники, розмістили у місцевому реабілітаційному центрі, який влітку, коли діти виїхали на канікули, стояв порожній. Фестивалили один день, проте під час різноманітних майстер-класів встигли зняти кілька невеличких роликів. Вони вже опубліковані. Складніше з конкурсними роботами, які подавалися на фестивальні кіноконкурс та фотоконкурс. Коли я прошу бодай деякі з цих роликів у якості ілюстрації, то несподівано отримую відмову.

- На жаль, подивитися жодні конкурсні роботи не можна – на вимогу учасників фестивалю, які бажають зберегти авторські права на свої роботи, – розводить руками Андрій Ткач. – Нічого не вдієш, ми відразу виходимо на серйозний рівень… Зате тепер ми можемо зібрати місцевий бізнес і сказати йому: «Ось де ви можете заробляти! Давайте житло гостям фестивалю, давайте харчування, давайте сувеніри!»

 

Андрій Ткач показує одну із фотозон Сосницького кінофестивалю

 

Вітер лоскоче крони дерев, гуляє по вигорілій траві, шурхотить соломою у стрісі довженкової хати. Бронзовий Довженко заламує руки. Я дивлюся на цей пам’ятник і раптом думаю про те, що не хочу заходити до його хати. Адже усе, найцінніше, що є у творах Довженка, є тут, у місці, де він народився і де «бігав здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима». Якби я був скульптором, то так би і зобразив його – маленьким хлопчиком на березі великої річки…

- Ви знаєте, творчість Довженка дуже мало досліджували, – каже пан Андрій, коли ми вже прямуємо до плоту, за яким закінчується музей. – Адже він, наприклад, був професійним художником, а за покликом душі – філософом. І досі про ці його сторони мало що знають. Ви знаєте, до війни ми сперечалися з Києвом щодо того, куди з Москви треба перевезти прах Довженка. На моє переконання, довженкове тіло має повернутися додому, до Сосниці, у його рідні краї, а не до столиці. Крім того, він нам потрібен набагато більше, ніж Києву. Хтозна, може у ньому, навіть мертвому, наше майбутнє: наш мистецький хаб, наші туристичні маршрути, наш розвиток бізнесу? А не буде у нас довженкових місць, не буде атракції, люди не поїдуть сюди, і невдовзі наші села зникнуть так само, як і сотні інших сіверських сіл. І не треба буде ні фашистів, ні повеней. Потрібен нам Довженко, ой, як потрібен…

 

Відеоролики, зняті й змонтовані протягом фестивального дня сосницькими дітьми: