Відкинувши ідеї грандіозних інвестпроектів, громада зробила ставку на невеликі інвестиції й виграла. На черзі - сонячна електростанція і кооператив з виробництва лохини.

---

Автор: Дмитро Синяк

 

Безкінечні ремонти, якими часто захоплюються голови ОТГ, навряд чи можна назвати інвестиціями, здатними врятувати містечка та села, що потерпають від демографічної кризи. Врятувати їх можна, лише створюючи робочі місця, а якраз цього голови громад зазвичай робити не вміють. І замість конкретних планів розвитку територій часто носяться з фантазіями про прихід інвесторів, які раптом ні з того ні з сього повинні почати будувати у них величезні заводи. У Гніздичівській об’єднаній громаді Львівської області свідомо відмовилися від таких грандіозних планів, зробивши ставку саме на невеличкого інвестора. І ця ставка виграла: у лютому 2017 року у громаді з’явився невеличкий швейний цех, у якому працювали шість осіб. За два роки кількість працівників цеху потроїлася, а до кінця нинішнього року планується збільшити число робочих місць до 30. Протягом свого існування цех сплатив у бюджет громади 240 тис. грн.

 

У Гніздичеві працюють і вчаться у три зміни

 

Разом із головою Гніздичівської ОТГ Іваном Оліяром ми прямуємо до прохідної Кохавинської паперової фабрики, яку цілком можна назвати бюджетоутворюючим підприємством громади. 30% бюжету – надходження з фабрики. Тут понад 300 робітників, а за рік фабрика випускає продукції на понад 550 млн грн. Більшість зароблених коштів вкладають у розвиток виробництва. Нещодавно підприємство почало перемовини з Європейським банком реконструкції та розвитку про фінансування будівництва нової фабрики з випуску санітарно-гігієнічних виробів з целюлози потужністю 80-100 тонн паперу на добу. Вона має дати Гніздичеву ще 150 робочих міць. Плановий початок будівництва – 2020 рік. Інвестиції мають скласти понад 20 млн євро.

 

Кохавинську паперову фабрику цілком можна назвати бюджетоутворюючим підприємством громади

 

Голова громади почувається на Кохавинській паперовій фабриці, як удома: до свого обрання у 2010 році Гніздичівським селищним головою він 10 років керував тут транспортним цехом.

- Що потрібно, аби пройти на територію фабрики? – церемонно питає Іван Іванович в охоронця на прохідній.

- Просто йти, – широко усміхається той і простягає руку для привітання.

 

Голова Гніздичівської ОТГ Іван Оліяр

 

Фабрика, яка працює у три зміни, вражає своїм розміром. Її центром є великий сірий корпус з високою, постійно оповитою білим димом трубою. Подвір’я буквально засипане щепою, котра є основним пальним підприємства. Поруч із горами щепи весь час завантажуються фури, розвозячи звідси свій паперовий товар – туалетний папір та паперові рушники по цілій Європі. Коло фур я несподівано зауважую жовтий «Богдан» із написом «Шкільний автобус» на борту.

 

 

- Голова наглядової ради і співвласник фабрики Михайло Титикало дозволив шкільним автобусам безоплатно використовувати потужності його підприємства, – пояснює Іван Оліяр. – Ось там стоїть іще один «Шкільний», він зараз на ремонті. А цей – справний, він щодня підвозить дітей до нашої школи. У ній навчаються 378 дітей, а працює вона, до речі, так само, як і ця фабрика, у три зміни. Діти приходять на навчання на 8:00, на 12:00 і на 14:00. А нову школу ми будуємо вже 30 років, і зараз для закінчення будівництва нам бракує близько 75 млн грн. Ми дуже розраховуємо освоїти ці гроші вже ближчими роками, отримавши їх з бюджету громади, з обласного бюджету з державного бюджету та від спонсорів – таких, як Михайло Титикало.

 

Паперова фабрика, яка працює у три зміни, вражає своїм розміром

 

Щиро кажучи, якби пан Михайло не переймався проблемами громади, у Гніздичеві навряд чи з’явився б швейний цех. Адже саме голова наглядової ради Кохавинської паперової фабрики запропонував інвестору за дуже помірну плату одне із незадіяних у виробництві приміщень.

Коли ми відкриваємо двері окремого крила фабричної будови, у якому розмістився швейний цех, у спину нам несподівано реве фабричний гудок, сповіщаючи про закінчення зміни.

 

Про жіночу рішучість, яка врятувала інвестиційний проект

 

Швейний цех саме такий, яким ми його собі уявляли: чистий, акуратний і… блискучий. Блищать металеві деталі новеньких швейних машинок, блищать десятки ламп, що заповнюють все приміщення рівним золотаво-білим кольором; блищать іграшки на чепурній новорічній ялинці. Стукотіння швейних машинок зливається у приємний гул. За машинками сидять десять швачок.

 

 

- Якщо чесно, це моя перша робота, бо я довго була у декреті, – зізнається одна з них, представившись Зоряною Камінською. У серйозних очах пані Зоряни відповідальність змішується із зніяковілістю: вона ще ніколи не давала інтерв’ю. – Я дуже задоволена цією роботою. Від дому недалеко. Взимку я добираюся сюди рейсовим автобусом, а влітку – велосипедом…

Заробляють швачки до 10 тис грн на місяць, залежно від завантаження. Для маленького Гніздичева, селища із 4-тисячним населенням, це чималі гроші

 

Головне питання, котре мене цікавить: яким чином вдалося знайти інвестора для цього цеху? І чому він відкрив своє підприємство саме у Гніздичеві? Іван Оліяр задоволено усміхається у відповідь:

- Розумієте, я людина з бізнесу, а не з системи: до 2010 року я ніколи не працював у місцевому самоврядуванні. Можливо, саме тому швидко розгледів переваги об’єднання. І команду я собі теж набирав з новачків. Мій перший заступник, Оксана Романів, раніше була приватним підприємцем. Вона і провідала про те, що Миколаївська швейна фабрика «Техпостач-РЕ» планує відкрити у сусідньому селищі філію. Тоді вона поїхала до Миколаєва і зуміла переконати власника швейного підприємства розглянути й наші локації.

Михайло Титикало розпорядився змонтувати систему опалення у приміщенні, яке запропонував під швейний цех і обіцяв цілковите сприяння інвестору. Та він все одно дуже довго не наважувався прийняти остаточне рішення. Зупиняла його відсутність у Гніздичеві фахівців. А була потрібна бодай одна людина, яка погодилася б на тривале навчання у Миколаєві, а згодом стала б керівником цеху…

І тут усе врятувала жіноча рішучість. Жителька селища Віра Паранич, весела і вольова жінка, погодилася протягом майже року їздити до Миколаєва на навчання, а згодом возити туди на практику місцевих швачок. Це остаточно переконало інвестора на користь Гніздичева, і виділив на ремонт і облаштування цеху понад 1 млн грн.

Тепер Гніздичівський цех є повноцінною філією Миколаєвської швейної фабрики. Звідти надходять замовлення, звідти привозять матеріали і необхідне обладнання, туди забирають готові вироби.

- Буває, що ми лише виконуємо кілька операцій із тканинами, а потім відправляємо їх назад, – розповідає під стукіт швейних машинок Віра Паранич. – Саме тому не кожній майстрині по силах робота у нас. Люди у нас творчі, а тут потрібна не творчість, а точність, щоб кожен виріб на 100% відповідав технічному завданню. Саме тому із 10 швачок, яких я возила до Миколаєва на навчання, залишилося тільки чотири. Натомість до нас прийшли кілька дівчат зі стрийського швейного підприємства, бо до Гніздичева їм ближче на роботу, ніж до Стрия. Роботи у нас завжди багато, і без діла ми не сидимо. Пошук клієнтів та закупівлю матеріалів здійснює сам інвестор, який мешкає у Львові. Він же відповідає і за збут продукції, котра, наскільки я знаю, повністю йде за кордон.

 

Бездотаційна, бо заможна

 

Іван Оліяр влаштовує мені екскурсію Кохавинською паперовою фабрикою, і подальша наша розмова точиться вже під шум верстатів, які виготовляють, пресують, сортують та ріжуть паперові вироби.

 

 

- Ми не зупиняємося на досягнутому і активно шукаємо інвесторів, – розповідає голова Гніздичівської ОТГ. – Оксана Романів нещодавно знайшла людину, яка хоче побудувати на площі 4 га сонячну електростанцію. За це громада отримуватиме 200 тис. грн щороку. Наступний проект – створення сільськогосподарських кооперативів. Ми вже маємо два кооперативи – із кролівництва та молочарства, і це знову ж таки заслуга Оксани Романів, яка буквально переконувала людей у вигідності цієї справи. Вона запрошувала фермерів зі Стрия та Журавного, які ділилися досвідом із нашими, і все вийшло! При цьому було використано кошти кількох європейських програм з розвитку фермерства. Наступним інвестором стала компанія «Традекс», яка планує у 2019 році запустити у нас елеватор зі зберігання та переробки зернових і технічних культур потужністю 25 тис тонн. Це дасть можливість створити близько 30 робочих місць. Інвестиції складають понад 20 млн євро.

Іван Оліяр перечікує, поки надто голосний верстат закінчить чергову операцію, і продовжує:

- Ми зараз також вивчаємо питання створення кооперативів з виробництва лохини. У селі Лівчиці, за згодою місцевих жителів, ми виділили 20 га під вирощування цих ягід. Це дуже вигідна справа, яка, однак вимагає значних інвестицій: на 1 га потрібно 1 млн грн. Не зважаючи на це, нам вдалося знайти інвестора, який, щоправда, ще має пройти тендерні процедури. Підприємство з виробництва лохини повинно дати нам близько 30 робочих місць, і значні надходження з ПДФО. Великі надії ми також покладаємо на приміщення заводу «Газапарат», де є понад 6 тис. кв. м вільних приміщень. Там цілком може розміститися якесь потужне виробництво.

- Чи зростають податкові надходження від місцевих підприємців? – питаю я, перекрикуючи верстати.

- Акцизний податок збільшується дуже повільно, бо люди на разі не зрозуміли, що це їхні ж гроші, які підуть на відновлення інфраструктури громади. За моїми розрахунками, надходжень від різноманітних підприємств має бути удвічі більше. І з часом ми доб’ємося, що так і буде.

- Яким чином?

- З реформою децентралізації влади нам передали повноваження перевіряти реєстрацію працівників на підприємствах. І ми тепер маємо інспектора з праці, який може штрафувати бізнесменів за незареєстрованих працівників на суму від 31 до 130 тис грн. Але для  того, щоб бути з бізнесом до кінця чесним, я зібрав підприємців і сказав їм: «Даю вам три місяці на виправлення ситуації. Проте по закінченню цього терміну прошу на мене не ображатися!» Я за розвиток бізнесу, але бізнесу законного, від якого громада отримує зиск…». І рух пішов. За місяць, наприклад, лише в одному магазині замість одного працівника за паперами з’явилося аж четверо.

- Чи вже оштрафували когось?

- Ми зі штрафами не поспішаємо. Розумному коневі достатньо і тіні від батога.

До 2020 року Гніздичівська ОТГ планує відмовитися від усіх державних субвенцій та дотацій, крім освітньої субвенції. Дотацію вирівнювання у громади мають забрати, бо дохідна частина у неї повинна перевищити середній показник по Україні. А базову дотацію, переконаний Іван Оліяр, так чи інакше скорочуватимуть.

- Але ми не проти, – каже він. – Бо дотація сьогодні така, завтра менша, а післязавтра її взагалі немає. А наші гроші то є наші гроші. Зараз ми маємо 8 млн грн власних надходжень. Щоб вийти на бездотаційний рівень, нам треба збільшити цю цифру щонайменше удвічі. І ми зробимо це. Розуміємо, що мусимо самі за себе дбати. Головне, що тепер ми маємо дієві інструменти для цього.