Повільніший процес децентралізації на сході України зумовлений, зокрема, відмінною від решти регіонів України структурою регіональної економіки. Про це в ефірі програми «Донбас.Реалії» заявив директор із науки та розвитку «Інституту громадянського суспільства» Анатолій Ткачук. За його словами, у західній і центральній частинах України падіння великих підприємств відбулося раніше і за останні десятиліття ці регіони встигли адаптуватися до нових умов. На сході ж переорієнтація поки не відбулася.

– Як Ви оцінюєте процес децентралізації в Україні?

– За два роки Україна зробила значно більше, ніж Данія, Швеція та Норвегія, коли вони проводили свої реформи у 1970-х роках. Там протягом 5-10 років об’єднувалося 4-8% громад. Сьогодні менше ніж за рік ми маємо 169 об’єднаних громад, в які влилося більш ніж тисяча сільрад. Це – дуже гарний показник.

– Чому в Україні так швидко йде процес децентралізації?

– Тут є кілька аспектів. По-перше, ми двадцять років багато говорили про процес децентралізації, але мало робили, тому що кожний новий уряд сідав на ручний режим. Це було помітно в останній період президентства Януковича, коли відбувалася тотальна централізація. У цей час група людей, яка була поза межами уряду, розробила всі необхідні документи для децентралізації. Тому відразу після революції, 1 квітня 2014 року, уряд затвердив цю концепцію, пішов закон про співробітництво територіальних громад, потім про об’єднання громад. Згодом ми зробили бюджетну децентралізацію. Сьогодні українська бюджетна система щодо місцевого самоврядування відповідає найкращій європейській практиці і наближена до зразка північноєвропейських країн, тому за 2015 рік ми маємо непогані результати по місцевих бюджетах.

– Які можуть бути переваги у створення громад на територіях Донецької та Луганської області?

– Погляньмо, як змінилися фінансові потоки. Якщо порівнювати місцеві бюджети 2014 та 2015 року, можна помітити зростання. Міста, що розвиваються швидше за середньоукраїнські – наприклад, Львів та Одесса – додатково отримали понад мільярд гривень у свої місцеві бюджети. Міста середнього плану – як Хмельницький чи Вінниця – мали у плюсі 300-350 мільйонів гривень додатково. А це – і відремонтовані вулиці, і відремонтовані бюджетні установи, і вирішення питання водопостачання.

Якщо подивитися статистику зміни комунальних вкладів, можна побачити їхнє зростання за 2015 рік у не надто просунутих областях на 115-130%. Це якраз – вкладення місцевих бюджетів, яких раніше не було. Область, наприклад, отримала 10% податку на прибуток юридичних осіб. Тобто промислові області – такі, як Дніпропетровська, Запорізька, Харківська – мали додаткові гроші до бюджету. Донецька область, якби там зараз не було війни, мала б приблизно додатково 6,2 мільярда гривень. На жаль, вони це втратили. Наприклад, місцеві громади отримали 5% податку з підакцизних товарів, в масштабах України це – 7,6 мільярда гривень. Увесь Державний фонд регіонального розвитку – це три мільярди.

– Де найактивніше і де найповільніше створюються громади і чому?

– Найактивніші люди – у Південно-Західній Україні. Тернопільська та Хмельницька області стоять поруч, у них понад 20 об’єднаних громад та понад 40% населення, яке проживає за межами обласних центрів і вже є їхніми жителями. Якщо подивитися в грошах, то у Хмельницькій області з населенням меншим, ніж півтора мільйона, та територією у 20,6 тисячі квадратних кілометрів 22 громади цього року отримають 216 мільйонів гривень цільової субвенції на розвиток інфраструктури. Там люди повірили, що вони зможуть краще розвиватися самі, коли об’єднають власний ресурс та збільшать потенціал органів управління.

З іншого боку, є Харківська область, де немає жодної об’єднаної громади. У Львівській області вони є, але достатньо дрібні. Тобто різні регіони мають різну швидкість і практику децентралізації. Варто зазначити, що процес триває. У минулому місяці з’явилося ще 10 об’єднаних громад, де пройшли вибори. Після завершення першого етапу децентралізації утворилося ще понад три десятки об’єднаних громад.

– З чим Ви пов’язуєте меншу активність створення громад на Сході?

– Основна причина, напевно, в тому, що структура економіки у цих областях принципово інша. Вона дуже змінилася з 1990 року, до цього по всій Україні більшість найманих працівників працювала на великих підприємствах. Першими впали підприємства Західної та Центральної України з точного машинобудування, електроніки, ВПК – вони були неконкурентноспроможними. Їх закрили без будь-яких допомог і тисячі людей викинули на вулицю. За двадцять років вони адаптувалися до життя, їм не потрібно нічого від держави. Вони почали з маленької торгівлі і розвинули свої бізнеси, які зайняли великі ніші. Для цих людей патерналізм відійшов на другий план. Для Східного регіону – особливо це було помітно у Донецькій, Луганській та почасти Дніпропетровській областях – нічого не змінилося. Більшість людей залишилася працювати на великих підприємствах, де замість держави стали керувати олігархи.

– Що буде, якщо в Західній та Південній Україні працюватимуть громади, а в Східній, Центральній і Північній все залишиться, як і раніше? Що змусить жителів Східної України створювати громади?

– Їх не треба змушувати. По-перше, з людьми треба працювати. По-друге, думаю, у парламенті скоро ухвалять закон про адміністративно-територіальний устрій, яким буде визначено нові адміністративно-територіальні одиниці і який буде поширюватися на усі території української юрисдикції. Там процес буде так само рухатися до формування ефективного самоврядування, хоча психологічна неготовність даватиметься взнаки. Сьогодні за показниками місцевих бюджетів найкраща динаміка спостерігається у Центральній та Західній Україні: там краще збирається податок на нерухомість, акцизний податок і так далі. Це певним чином вирівнює економічний розвиток Західної і Східної України. Фактично, децентралізація зближує можливості регіонів тому, що в одних є велика промисловість, а в інших – активність людей, що утворюють велику промисловість, яка дає значну приварку до місцевої економіки.

– Тобто люди будуть бачити, що їхні сусіди живуть краще, і наслідувати їхній приклад?

– Так. Ми зараз бачимо це по областях, де утворилися об’єднані громади та залишилися деякі окремі сільради. Вони вже побачили перші результати об’єднання громад, і темпи долучення їх до цього процесу зростають.

– Чи прогнозуєте Ви, що в Конституції з’явиться «особливий статус» Донбасу, і чи потрібен він? Чим він відрізняється від пропозиції створити міжобласне територіальне об’єднання «Донбас» «Опозиційного блоку» і самої децентралізації?

– В Україні відбувається децентралізація незалежно від внесення змін до Конституції. Ці зміни процесу не гальмують. Я дуже спокійно ставлюся до того, будуть чи не будуть внесені зміни. Наші запеклі друзі і просто друзі внесли сум’яття, що децентралізація прив’язана до вирішення проблеми Донбасу. Ми отримали велике загострення, і тому не потрібно жертвувати залишками стабільності в Україні, щоб впроваджувати у Верховну Раду «особливий статус» Донбасу. Думаю, у найближчій перспективі цього не буде.

Щодо закону, запропонованого «Опозиційним блоком»: ініціатори схожої ідеї у Росії щодо Чечні, Башкортостану чи Татарстану закінчили б десь на Колимі. Запропоновано не просто особливий статус, а утворення квазідержави в межах України, тому шансів проходження такого документа немає.

Я не вірю, що ситуацію на Донбасі можна змінити через «особливий статус». Коли починалися процеси на цих територіях, ніхто не висував жодних політичних вимог щодо влаштування місцевої діяльності в межах України. Риторика була: «Навеки в Россию. Путин, введи войска».

Не було нікого, хто міг би вести переговори з українською стороною, лише Бабаї та Стрєлкови, які заколотили війну. Внутрішніх причин для появи статусу на Донбасі не було, вони були принесені ззовні. Тепер ці причини переросли у конфлікти навіть у межах сімей, коли частина – на одному боці, частина – на іншому. Сьогодні на території Донбасу є свій платіжний рубль, квазібанківська система, власні КДБ, МВС, прокуратура, квазіпарламент тощо. Важко уявити, що людина, яка обіймає там посаду, погодиться спуститися до начальника департаменту виконавчого комітету міськради.

– Тобто Ви не вірите в таку можливість?

– Не вірю.